Глава 6

     Весь тиждень був якийсь дурнуватим. Навала роботи, нашестя проблем й гора справ. За мною  бігали усі…здається, навіть блохи з сусідського Тузіка. Я вже мовчу про Іринку з новим задумом шукати кавалера на художній виставці. І оскільки виставка вже була знайдена, довелося йти.  

 Хоч я і не великий знавець мистецтва, виставка мене реально зачепила. Різні техніки, стилі, матеріали й неймовірна різноманітність картин. Модерн, модернізм, пастораль, портрети, пейзажі, абстрактні картини…

  Світ мистецтва для мене – як океан, а я поки що плаваю лише біля берега й впевнено можу ідентифікувати лише морські пейзажі. Хоча келих вина від організаторів, суттєво покращив моє враження від виставки.

   Іринка, сповнена жаги діяльності, легко вступала в розмови з чоловіками на виставці. Спілкуючись з цими чоловіками, я зрозуміла, що творчість для них – це не просто хобі, а спосіб виразити себе, свої емоції та бажання. Вони живуть у своєму особливому світі, де кожна деталь має значення. Вони по-іншому бачать цей світ. Вони мріють, відкриваються у самотності, самовиражаються у творчості. Для них творчий потенціал – це як приватний вираз потреб, бажань і унікальності.

    Це було цікаво - наче подорож в інший вимір. Й цей досвід відкрив для мене нові грані життя й приніс розуміння, що художній світ, то не зовсім моє. Я надто прагматична для таких високих матерій. Художники – це люди, які живуть емоціями на повну котушку, їм потрібна постійна зміна декорацій, нові враження, щоб черпати натхнення й почуття, щоб серце збивалося з ритму. Й, під критичний погляд Іринки, ми дійшли думки, що творчі й загадкові все-таки не для мене. 

   Але сьогодні день якось зовсім не задався, все робилося криво, косо й просто не клеїлося. Так, що під кінець цього чудового дня у мене розпочали дрібно тремтіти руки. І доплутавши додому я все ніяк не могла попасти в замок.

- Та хай наші вороги світом нудяться!!! – приречено видихнула, коли сумка випала з моїх рук і її вміст розсипався по підлозі.

Ні, ну то була якась остання крапля моїх негараздів, що аж захотілося розплакатися прямо тут і зараз. Якусь хвилину ще стояла й просто втикала на ту сумку.

- Ох, ні в радість собі! – пролунав голос Руслана за моєю спиною.

Знервова нервова система сіпнулася з несподіванки.

- Налякав!

- Ага. Ти тут героїчно замок ламаєш, а я лякаю… ­­–  фиркнув він.

І я нагнулася позбирати все, що вивалися з сумки. Його увагу привернув мій аптечний пакет.

- А що це за набір юного фармацевта? –  не оминув він питанням. 

- Від життя, –  буркнула, засовуючи все назад у сумку.

- Якого біса? Я серйозно! Що за набір таблеток? – щось гостре й колюче з’являється в його погляді. Він подається ледь вперед, наче…хоче доторкнутися, але не торкається, тільки дивиться.

- Тиждень важкий, спати вже зовсім не можу, –  пробубоніла у своє виправдання.

- Клас!  –  видихає він й хмуриться.

Й щось таке в його очах, що хочеться перевірити чи не встигла я ще десь нагрішити. Бо я б уже не здивувалася.

- І день геть поганий, –  жалібно додала я. – Я жахлива людина.

- ЩО? – в його зелених очах миготить ошелешення. – Ти, що забула якійсь бабульці сумку через дорогу перенести? Чи не поділилася теплом своєї душі з кошеням?

- Усе гірше і сумніше… –  скривилася я.

 - Гаразд! – з легким роздратуванням відказує він. – Заходь, розкажеш, чого в тебе такий нещасний вигляд.

- Пусте.

- Що і понити ні про що не хочеш? – від сили стискання щелепи, аж випнулися м’язи у нього на вилицях.

- Рубрика «ниємо» у мене проходить у ванній, –  тоскно відказала я.

- Вйо до забави! – вишкірився він.

- Я вже й призабула, який ти приємний у спілкуванні, –  бурмочу я, програючи битву поглядів. Я сьогодні точно не боєць. А в його погляді занадто багато переживань.

Тяжко видихаю й проходжу в люб’язно відчинені двері. Прямо на підлогу кидаю сумку й плутаю на кухню.

  Руслан ніколи раніше не запрошував мене до себе у квартиру. От просто НІКОЛИ. Усі наші короткі зустрічі відбувалися в коридорі й обмежувалися короткими вітаннями. А це я щось тут стаю постійною гостею.  

- Ну розповідай, що трапилося? – примостився він за стіл й запитливо витріщився на мене

- Це довга історія, –  вичавила я жалюгідну посмішку, але щоб не маячи в нього над головою сіла.

- Так я й нікуди не поспішаю, –  фиркає він дивлячись на мене згори до низу.

 Вдивляюсь в його зелені очі, тінь від вій лягає на тіні під його очима. Білки очей запалені, наче від довгого безсоння. Цікаво, йому взагалі потрібно вовтузитися зі своєї нервовою сусідкою? Якось стає навіть соромно за свою істерію. Але очі він зіщулює. Видихаю.

- Я працюю в благодійному фонді. Мій напрямок медична допомога.

- Ти ж десь не там працювала? – тарабанить він пальцями по столу.

- Не там. Але з початком повномасштабної війни, фонд розпочав активно надавати різні види допомог серед якої й медична. Певний момент фонд не міг знайти людину на цю ділянку й тоді одна моя знайома порекомендувала мене. Так я й потрапила у фонд.