Глава 5

    Сьогодні спала чотири години. І ні, не через безсоння чи пристрасного коханця, все прозаїчніше - кровожерливі сусіди росіяни. Ніч була запальна…вибухи…вибухи…вибухи. Я навіть не підозрювала, що здатна на таку сильну ненависть. Хотілося б отак по справедливості, щоб цим нелюдам, вбивцям і ґвалтівникам все повернулося. Все те, що вони принесли з собою: кров, розруха й біль від втрат. Вогонь емоцій такий, що мозок теліпається, а руки трусяться. Хороший початок вихідного дня.  

   Поницявшись по квартирі в тому «дивному» настрої я щось зрозуміла, що мені не подобаються стіни в моїй кімнаті й меблі уже можна було б замінити. І можна подумати про нові штори й тюль оновити…

   Щойно ця думка добігла до моєї свідомості, то прокинувся азарт. В мене з’явилася мета та енергія діяльності. Коли в жінки є план, то її вже нічого не зупинить. Швидко з’їздила в магазин та купила фарбу, валики, пензлі й ще купу усього дуже-дуже потрібного. Натягла якусь стару майку, драні спортивні штани й взялася до роботи. З повною самовіддачею я тягала меблі, знімала штори й волочила це все в іншу кімнату. Я вхекалася. В безладі зробила собі каву й під музичку оглядаючи зроблене пометидувала на прекрасне. Ох, воно в мене точно буде.

   За тими пекельними ремонтними роботами поганий настрій зник, як булька на воді. Попробуй тут втримайся, коли стрибаєш козою то на стіл, то на стілець. Фізична праця - чудовий антидепресант, до вечора ніякої дурної думки в голові не залишає. Єдине, що мене здивувало, звідки в мене стільки речей? Напакувала чотири мішки усілякого сміття! Й ті мішки я чесно поволокла на вулицю. Викинула. Тільки вийшла з ліфта, зустрілася з кур’єром…і з Русланом, який прискіпливим поглядом оглядав мене.

- Маєш вигляд бездомної собаки, –  присвиснув він.

Зупиняюсь. Розглядаю обличчя Руслана майже з лікарняною педантичністю. Зелені очі дивляться у відповідь. Злегка примружені, злегка втомлені. Здається, кола під очима живуть у нього на постійній основі.

- Я що особлива, що твоя увага так і пестить мою персону? Чи ти експерт з зовнішності бездомних собак? – запитливо задерла я брову  –  Ну то красно дякую, але я не шукаю компліментів від людей, які не вміють ввічливо розмовляти.

- Вибач! – розгублено моргнув він. – Не хотів…образити, –  дивиться на мене з настороженою напругою.

Схоже, в його голові тисяча й одна марудна думка й тисяча й один варіант розвитку подій і усі вони мають паскудний фінал.

- Слухати твої компліменти – це як слухати кішку, яка грає на скрипці, –  мщу за бездомну собаку.

- Та просто вирвалося…  –  кривиться він, контролюючи кожне своє слово, кожен свій рух, кожен вдих.

- Так…так, я чула. Само вирвалося. І, я тебе прошу, перестань роздавати компліменти, як цукерки на Різдво. Тебе проклянуть! – шепочу нахилившись до нього.

Завмирає. Пару секунд спантеличено дивиться, а потім до нього доходить – він фиркає й хитає головою. Здається, в його втомлених зелених очах збираються смішинки.

- Нічого! Ти ж колись казала, що завжди знайдеться той, хто тебе полюбить навіть, коли ти виплодок пекла.

- Ого! Ти просто цитуєш мої слова! Ведеш щоденник моїх висловлювань? – приклала я руку до серця.

- Що?! Ні! – й він беззахисно підняв руку до рота, а за мить розсміявся. – Так, я все записую, а то раптом щось забуду, –  видихає він.

- Оу, це так милооо, –  манірно тягну я слова. –  А в мене пам’ять дівоча. То я відімщу, забуду й знову відімщу.

- Добре-добре! Ти перемогла, –  сміється він. –   Може ми перестанемо лякати один одного й… зайдеш на каву? – з якось паузою вимовив він.

- Ум? Так можна, – розвела я руки в сторону, – чи мені треба коктейльне платтячко вбрати?

- Платтячко, то було б класно, –  мрійливо видихнув він. –  Але заходь, я вже розпочинаю звикати до твого стилю…  –  скосив він очі на мене.

- Я ремонт затіяла, –  пояснила я свій зовнішній вигляд й пішла у ванну мити руки.

- Га?! На чорта? – крикнув він з кухні.

- Я жінка. В мене в генах закладено покращувати, розширювати й влаштовувати затишок, –  пробурмотіла я зайшовши на кухню.

- Слухай, супергероїня домашнього фронту, а ти впевнена, що то в генах, а не якесь психологічне захворювання?

- Ого! А ти не тільки в собаках розбираєшся, ти ще й експерт з генетики й психіатрії? – захоплено видихнула я.

- Піпець алгоритму! Вибухаєш, як міна сповільненої дії. Поняв. Душевне не чіпати. Інакше, як крейсер «Москва» впевнено піду на дно Чорного моря. Але чо зараз ремонт?

Підсунув він до мене чашку з кавою і коробку з цукерками

- Зрозуміла, що росіяни зіпсувала мій день й трішки навіть настрій, то й подумала, а чого це русня буде псувати МОЇ плани.

- Це підпал. Я так розумію, твій мозок перебуває в якійсь закрученій позі камасутри, –  закотив він очі.

- В тебе одна гаряча полуничка на умі.

- Чого одна…полуничка різна…

- Пропоную обійтися без карколомних переходів до твого нещасного сексуального життя.

- Чого це воно нещасне? – буркнув він.