Глава 4

   Майже весь тиждень – суцільний завал і гори проблем. Все на що я спромоглася, відчуваючи жування, в розумінні підтримку Іринки, то це сходити на одне побачення.

   Й переконання, що мені потрібен чоловік, дуже похитнулося…моєму кавалеру було 45 рочків, наче вже й дорослий чоловік, проте він був сильно ображений, що його дружина після пологів якось сильно кинулася у віру. Й від душі та з почуттям поділився історією свого життя. Усі мої спроби елегантно звернути розмову в іншу стезю, не увінчалися успіхом й в мої вуха продовжували вливати інформацію, що усі жінки, меркантильні й коли вони народжують дітей, то їх перестають цікавити чоловіки…

   Від того нещасного побачення залишився паскудний посмак. Та й тиждень був такий собі. Русня щосили передавала нам свої вітання. Й попри моє щире переконання, що я в порядку, я зробила прикре відкриття, що від того порядку десь далеко валяюсь. І спорт щось мені вже не допомагає зняти стрес. А стресу стає більше. Значно більше.

   І сьогодні я вирішила влаштувати собі вихідний. Бо вже все. Я стаю небезпечна для суспільства. Сходила на масаж. Слава рукам мого масажиста! Тільки завдяки його старанням я все ще жива. Сходила до перукаря, краса страшна сила. Забігла в ТРЦ, добрала кілька платтячок. Щоб вже зовсім зробити собі добре, зайшла й взяла велику піцу. З цим добром я й підійшла до вхідних дверей. І тільки дивом відскочила, щоб не зловити дверима по лобі.

- Я сказав пішов геть! Геть! Забирайся! – в усю горлянку волав мій сусід на чоловіка, що активно задкував й для більшої переконливості своїх слів він ще й запустив милицею у нього. Та просвистіла десь поряд моєї голови.

- Що тут відбувається? – з пів оберту завелася і я. – Руслан?! – перевела я погляд на свого бідового сусіда.

Худий, змарнілий зі стрижкою під нуль він тримався за дверні рами й важко дихав.

- Руслан, я хотів допомогти, –  у мирному жесті підняв руки чоловік.

- Собі допоможи, рятувальник. Я сказав, не потрібна мені допомога, –  чітко викарбував він кожне слово. – Розчинись в тумані. І цьому передай, що я його в пеклі бачив з його турботою.  

    І чоловік зважив його поглядом, підняв милицю й немов завагався, що йому робити далі. Зітхнула, простягнула руку й забрала ту милицю. Зайшла в коридор, закрила вхідні двері. Глянула на розлюченого сусіда.

   Руслан служив. З перших днів. Про його військову службу я знала мало. Знаючі сусіди казали, що він оператор БПЛА, потім поранення, ампутація ноги й довгий час у лікарні.  І, схоже, по його вигляду скелета з потойбіччя, з тієї лікарні він не інакше, як втік.

- Піцу будеш? – вилетіло питання без обробітку здоровим глуздом.

Руслан на мене покосився. Від коробочки з піцою розливався звабливий аромат на який мій живіт відповідав гучним бурчання.

- Ну можна, –  раптом погодився він.

Я простягнула йому милицю. Скривився. Взяв. Незграбно розвернувся й похитуючись пішов в глиб квартири. Ступила на поріг. Й хоча безодня на підлозі вже була знайома, що тільки жило в його голові, коли він реалізовував ідею викласти перед дверима підлогу у вигляді безодні, але бажання оминути цей витвір мистецтва було майже нестерпне. Закотила очі. Склала сумки біля дверей. Зітхнула й пішла на кухню. Руслан топтався біля диванчика й мітився, як себе прилаштувати. Поставила піцу на стіл.

- Я помию руки…

- Ага!

     А далі ми їли, просто як голодні люди. Тобто мовчки жували. Їв Руслан жадібно, наче в нього їжу можуть відібрати в будь-яку мить. Аж завмерла, спостерігаючи, як він підхоплює шматок піци скручує її й за мить від шматка піци залишається тільки спогад. Й поки я розглядала його і свої думки, він примруживши очі дивився на мене.

- Що? – скривив він губи.

- Давно не бачилися, –  спіймана на гарячому, відказала я.

- І?

- І маєш вигляд, наче щойно повернувся з пекла.

- Так ти теж маєш вигляд, наче з лацюгами на смітнику за одяг змагалася і перемогла, –  огризнувся він.

- Це, – тицьнула я пальцем у свою футболку оверсайз й спортивні штани, –  комфорт. А в тебе які виправдання?

- Вчасно не нагнувся, –  з викликом глянув він на мене.

- Злишся?

- А в тебе, я так розумію, немає «провини того, хто вижив»? – фиркнув він.

- Я не можу уявити ЩО тобі довелося пройти. Але уникати спілкування я не хочу.

В його погляді неповторний дует соковитої напруги та дивовижної настороженості. Не підганяю його, просто чекаю. Повернення до мирного життя – справа тривала й не завжди легка. І це я розумію. Але ж спеціального ставлення йому теж не потрібно. Усі ми нині знаходимося в однаковому психотравматичному просторі. Інколи цивільні можуть бути більш нервовіші, аніж військові. Бо люди, які бачать безпосередню небезпеку дуже швидко навчаються і звикають жити в умовах постійного ризику для життя. І жити ефективно…

- Тільки дурних питань типу скількох вбив не став.

- Не буду. То, як тобі рідне місто?

- Дивно.

- То ти просто ще в метро не їздив, там ще дивніше, –  посміхаюсь, згадуючи одного чудернацького пасажира. – А як у вас було?