Глава 3.1

    І Іруся таки припхалася ввечері до мене з допитом, а що наш план. Вишкірила зуби, демонстративно поставила чайник й дістала тістечка. Іринка, тільки тяжко зітхнула. Зайві кілограми після народження трійко діток на ній трималися, як на рідній. Вона худла, бігала, плавала, періодично сиділа на усіх дієтах, вони у неї були двох категорій. Перша - цією я наїдалася й друга в яку потрапляли ті дієти, після яких вона була голодна. Але боротьба була непримиренна. Тріщали сукні, збивалися коліна, може то я загнула, бо худнути вона полюбляла з комфортом. Тобто підводний масаж, класичний масаж, ще якийсь десяток масажів, голковколювання для схуднення, гомеопатія для схуднення та інші методи, які гарантували, що вона нічого робити не буде. Ну, як сказати чи це діяло? Її спокуслива грушеподібна форма тіла не передбачала тих клятих 90*60*90. Фігура Іринка не потрапляла в розряд ожиріння чи навіть критично зайвої ваги й, як на мене, то їй цілком було б достатньо додати кардіонавантажень, але свої комплекси ближче. Й ми продовжимо далі вірувати, що як тільки скинемо 5 кг, то відразу буде щастя. Ага, наче з тими 5 кг, те щастя від тебе кудись вдало переховується, а як тільки ти їх скинеш, то прозрієш і відразу його помітиш. Але мої здравомислячі вливання в цьому напрямку були мимо. БО що я тямлю? У мене навіть чоловіка і дітей немає. Ну якщо їх у мене немає, то це ж не робить мене автоматично ідіоткою? Але тут завовтузилися сумніви…І я поспішила хлюпнути кип’ятку в чашку й всілася перед Іринкою. На тістечка та дивилася з мукою. Підозрюю, що вона вже перевела те все в калорії.

- От я ти жреш усе і не товстієш? – кольнула вона мене поглядом.

- В мене достатньо в житті фізичних навантажень і моє меню має досить мало жирної, солоної й смаженої їжі.

- Але як же жити без кров’яночки? А смажена картопля? – нещасними очиськами глянула вона.

- Їм. Але нечасто.

- Ммм, тоді ти точно відьма.

- Дуже слушне зауваження… –  осудливо похитала я головою. – Спадковість. Фізичні навантаження. Здорове харчування. Й нездорові нерви не дають мені набрати дуже багато зайвою. Якщо мене просто посадити вдома, як уже було на карантині, за зайве я теж набираю легко. А те, що зайве мені жити не заважає.

- Гм, я від нервів тільки їм. А коли я їм, то я поправляюсь.

- А в мене буває завал на роботі, що й часу поїсти немає. І це теж погано. То ж на обід я себе змушую виштовхувати. Й хай там що!

- О! І що на роботі? – примірялася й вкусила вона одне з тістечок.

- На роботі все сумно. І можна я нікого на роботі шукати не буду?

- Чого сумно? У тебе величезне коло спілкування по роботі. В житті не повірю, що там немає жодного неодруженого чоловіка?

- Вони є. Одному з них я начальник, а іншому - недруг, й то в дуже м’якій формі. І я не можу на них дивитися, як на чоловіків з якими я буду щось мати й заведу діточок. Вже від одних думок про це, я моральним імпотентом стану.

- Чого ти відразу? Як начальник могла б і запросити хлопця на каву.

- Харасменту мені ще на роботі не вистачало? Ми благодійний фонд, там цінності, моральність й ще якась нудьга, яка має нас об’єднати і яку я благополучно прослуховую кожен раз.

- Святі небеса! – страждальне скривилася вона. –  Який же це клопіт видати розумну жінку заміж. Починаю розуміти, чому раніше жінкам заборонялося навчатися.

- Тобто? – обурилася я.

- Одні складнощі. Жах, звісно, але погнали. Я не здамся так легко. Й ти вийдеш заміж, й будеш, як усі жінки раз на день мріяти розлучитися, а не два рази в рік задумуватися чи не вийти тобі заміж.

- Тобі не здається, що твоя палка промова звучить трішечки негаразд? – пройнялася я почутим.

- Норм все буде. І сьогодні ми з тобою зареєструємося на сайті знайомств, – рішуче блиснула вона очима.

- А що на тих сайтах можна з кимось нормальним познайомитися? – обдарувала я її скептичним поглядом.

- Можна, одна моя знайома років з п'ятнадцять тому, там познайомилася з хлопцем й вийшла за нього заміж. Вони досі разом й виховують донечку.

- Ні, ну як п'ятнадцять років тому, то це все пояснює, –  хмикнула я, маючи якісь великі сумнів з того, що тієї затії щось вийде.

  Але Іринку вже не спинити. І я приречено віддала у її загребущі лапки, мою лапулю - новенького, гарненького, шустренького й просто божественного ноутбука. Ці невпинні досягнення техніки таки змушують моє серце співати. Й ця техніка уже розумніша за мене. Але нічого, ніяких комплексів до техніки.  Я знайду якісь приховані ресурси свого організму й в мене все ж ще є багато переваг перед технікою…якісь точно є. Але штучний інтелект уже пісні пише…

- Так. Мені тут подружки сайти поскидали й ми вибрали один, де тобі варто зареєструватися,  бубоніла Іринка й впевнено щось чворила в моєму ноуті. – Розпочнемо з українського. А далі перейдемо до іноземних. Чоловіки іноземні все ж будуть цікавіші.

- Це ті, які вітають вас з сонячної Туреччини? – хмикнула я.

- О, розпочинається. А що ти маєш проти темпераментного, романтичного, з високою потенцією хлопця?

- Проти хлопця – нічого. Проте у їхніх культурній традиції закладено домінування чоловіка над жінкою. А! І повне володіння нею. І я в ту прекрасну, турецьку родину не увійду ніяк.