Глава 2

    Вранці мучусь головним болем, докорами сумління, недосипом від тривоги й ненавистю до росіян, щоб їм усе повернулося стократно. М-м! Жити в Україні – це круто, але все ж хотілося б менше думати про смерть і дізнатися чим же закінчиться цей триндець. Я сьогодні така позитивна, що аж сонце ховається за хмари. З таким настроєм не чоловіка шукають, а романи про страждання пишуть…

   На роботі команда на мене коситься й вдало мімікрує під меблі. Начальник не в гуморі – печаль для колективу. Розумію. Й так нелегко, після тривожної ночі усі мають пом’ятий вигляд, тож некоректну поведінку я собі дозволити не можу. Збираю себе в купку, щоб не посіяти атмосферу страху, недовіри та напруженості. Робота у благодійному фонді складна і вигорання тут зовсім не рідкість. І я беру себе в руки й зав’язую рожевий бантик на голові. Я спокійна. Я врівноважена. Я мотивована. Я зберусь й буду адекватним керівником на якого можна покладатися.

  Я з людьми працюю. І як і всі люди я відчуваю стрес. Велика відповідальність, високі очікування та обмежені ресурси на ура виводять до емоційного спалаху. Тут вже ніяке тренування стресостійкості не допомагає. Але, втратити довіру легко, а от повернути її  дуже складно. Даю собі ще кілька хвилин на повернення до стану роботоздатності. Роблю ковток кави й обводжу поглядом наш різношерстий колектив.

   Вільно простір давав неабиякі можливості у спостереженні за колегами. Відламала шматочок шоколаду й закинула до рота, задумливо пережувала. Поводила поглядом по відділках.

   В юридичному відділі у нас було аж цілих два чоловіки й обидва були надійно одруженими й з дітьми.

   Перевела погляд на наших програмістів. О, то була весела зграйка, переважно молодих людей. Амбітні, розумні, спраглі до нових звершень. Вони були цікаві, але занадто юні для мене. ІТ – це ринок, який стрімко розвивається. Й, щоб йти в ногу з часом, думати потрібно було швидко, працювати потрібно було швидко й діяти потрібно швидко. Така робота була цікава, бо гарантувала працю з інноваційними проєктами. Кожен продукт ІТ – унікальний. А з новим і працювати захопливіше. Й це коло високоосвічених молодих людей надихало й самому підвищувати рівень знань та навичок. Молодість, азарт, новизна – драйвили.

  Але більшість з тієї молоді уже мали сім’ї за плечима. Окрім Слави. Проте, Слава, це був складний випадок. Зарозумілий, егоцентричний з манією величі, з непохитною вірою своєї правоти, власницький, вимагав абсолютного підпорядкування й повністю ігнорував те, що й в інших людей є своя воля. Мій погляд Славка зловив й запитливо витріщився на мене. Радар у нього якийсь стоїть чи що? Знічев’я мило посміхнулася йому. Його морду у відповідь трохи перекривило. І я поспішила відвести погляд. Як на мене, то на таке щастя може спокуситися якась ну дуже відчайдушна панянка. Мені й уявити складно, як це жити з ним. До тихого сказу він доводив на раз.

   Ковзнула поглядом по нашому фінансовому директору. Чоловіком він був видним, цікавим, начитаним, розумний і одруженим. Прикинула, а чи могло б у мене щось бути з ним? Уява старалася щось видати, але в ранг жаданого чоловіка він не переходив. І що мені не так?

    Перевела погляд на своїх орлів і одну орлицю. Зітхнула тяжко. Лікуся була зубата, мотивована, дисциплінована й заточена перемагати. Думаю, що вона легко могла б стати мені на заміну, якби хоч трішечки спробувала налагодити комунікацію в колективі. Але з колегами вона не панькалася. Замовника вона могла облюбити, а з колегами їй було лінь витрачати сили. Соколик Денис прибігав на роботу, до обіду намагався рубанути план на день, а потім його тягнуло посерфети в інтернеті та позависати на улюблених сайтах. Орест був справжньою їздовою конячкою. Він приходив на роботу – працювати. Після роботи біг додому, де його чекала дружина і двоє діток.

   Й під мій погляд втрапило непорозуміння, яке тільки з подачі керівництва сидить у мене у відділку. Бо я б його вигнала, та хто ж дасть. Олесь, був сином когось... Не знаю, що там батько хотів з нього зробити, але депресія та Олесь були синоніми. Якщо додати замкнутість, невпевненість у собі й безрозсудну поведінку, то жилося хлопцеві несолодко. А на роботі ще і я з нього намагалася зробити роботящу одиницю, хоча іноді, здавалося, що задушити його було б гуманніше, щоб сам не мучився і когось не мучив.

    От і сьогодні Олесь, певно, освоював нові глибини пригніченості, й мав вкрай жалюгідний вигляд. А це лишень понеділок. Ще у нас по плану: меланхолія, песимізм, зневіра, відчай і інші печальки, які він собі знаходить. Здається, що коли хлопець прокидається то перед ним відразу вибір: «Що у нас, глибока депресія, чи так кепський настрій?». Але може це я цинічна людина й геть не розумію ніжних порухів його душі.  Олесь – це якась повна протилежність Славочки. Слава потужний й кремезний чоловік, Олесь гнучкий й тонкий. Слава владний й тягне усіх за собою, наплювавши на будь-які вияви душі свого опонента, Олесь легко підкоряється чужій волі, а слідом страшенно переживає через те, що він така ганчірка. Слава цілеспрямований і амбітний, а Олесь весь час в стадії «Хто я? Де я? В чому сенс життя?».

 Я приречено потерла скроні. Одні якісь перекоси. І начебто чоловіки поряд є й з другої сторони щось їх обійти хочеться по широкій дузі.

   Що там Іринка мені втирала, що не варто проєктувати на партнера свої недосяжні ідеали, варто приймати його таким, як він є, підтримувати його розвиток та будувати здорові й міцні стосунки…

   Ще раз перевела погляд на Славу і на Олеся. І таки мною пересмикнуло. Видихнула. Закотила очі. Так у мене проблема знайти чоловіка чи проблема знайти емоції? Що там мені видавала Ірка?