Розділ 2

Знайомі вулиці розквітли барвистими стрічками, порушуючи звичну чорну монотонність Астуру, що попри спеку був гамірним як ніколи. Містяни: і люди й дали, злилися у єдиний метушливий потік, і весь цей хаос мав поважну причину — за тиждень мав відбутися головний бал року, господарем якого був сам володар клану.

 Меліса вкотре зітхнула, намагаючись не згубити широку постать Кадела, що йшов попереду. Назустріч їм простували юні служниці з повними кошиками. Певно, купували тканини й прикраси для своїх господинь.

 Однак з дівчат зачепила ліктем Мелісу, що часто траплялося в натовпі.

— Пробачте, дальї. Я не знаю як так вийшло, — зойкнула служниця із винуватим блиском в очах.

— Усе гаразд, — заспокоїла її Меліса, не підводячи очей. Білий капелюшок, завбачливо придбаний Каделом, не лише оберігав від палючого сонця, а й чудово ховав людські очі.

— Мелісо, — лорд Алістер нарешті помітив, що вона відстала, й узяв дівчину під руку. — Не губися.

 Меліса ладна була заприсягтися, що ошатно вбрані дали з протилежного кінця вулиці одразу ж вп’ялися очима в Кадела. І в неї. Людських слуг можна було легко обдурити, проте ті, хто знав Алістера особисто, чудово розуміли, що його рудоволоса супутниця — це та сама позашлюбна донька, через яку стався страшний скандал в поважній родині. Оце так видовище!

 Та самого витріщання виявилося недостатньо, тож за кілька митей їх наздогнав чоловік у чорному камзолі.

 «І як він виживає в таку спеку?» — подумки мовила Меліса, якій навіть тонка сукенка тиснула на плечі через спеку. Та не встигла вона здивуватись, як відчула холодний доторк вітерцю, що ймовірно овівав високу постать дала. Маг повітря. Як Ізевель.

— Алістере, друже мій, як давно ми не бачилися, — у його голосі бриніла єхидна усмішка.

 Зміїні очі обвели Мелісу уважним поглядом, від чого дівчина мимоволі зіщулилась і лише зусиллям волі змусила себе тримати спину рівно. Вона мусить поводити себе як дальї, якщо хоче вижити в цьому світі.

— Що ж, останнім часом було багато справ у сенаті. Таке життя воно життя лорда, — відповів Кадел.

 Остання фраза, очевидно, значила щось більше, бо так званий друг вже більше не усміхався. А Кадел тим часом продовжив:

— Дозволь мені представити свою доньку — Мелес, — він повернувся до дівчини. — Мелес, це мій давній знайомий — Дарсель з роду Савірів.

— Рада знайомству, — пробелькотіла Меліса, злегка схиливши голову. Новий знайомий вп’явся у неї цікавим поглядом.

— Невже у тебе є донька?

Фальшиве здивування лише спотворило голос чоловіка, та, перші ніж він встиг поставити іще з десяток недоречних запитань, Кадел твердо заявив:

— Ми поспішаємо, друже. Сподіваюся зустрітися на балу.

 Вони оминули спантеличеного дала, що, певно, сподівався вивідати більше подробиць, і рушили вулицею швидким кроком.

— Це звучить дивно, — мовила Меліса, коли натовп став трохи рідшим, даючи можливість нормально розмовляти.

— Що дивно? — Кадел сповільнив крок, повертаючись до неї.

— Те, що тепер мене звати Мелес.

— Твоє справжнє ім'я не змінилося, принаймні для тих, хто тебе справді знає. Але для таких як Дарсель називайся Мелес. 

— Не розумію, що це змінює. 

— Усе, — Кадел зупинився, і повз них промайнули юні дальї у легких сунях із однаковими глибокими вирізами, що відверто демонстрували їхню бездоганну золотаву шкіру. Заливаючись щебетливим сміхом, вони зникли за рогом кам’яниці, лишивши по собі пряний запах суміші парфумів.

— Мелісо, тепер ти — дальї з високого роду, — продовжив Кадел, привертаючи увагу дівчини до себе. — І тобі доведеться вигризти повагу у зграї зверхніх аристократів. Відсьогодні твоє ім'я, твій вигляд, кожне твоє слово має значення. І я знаю, що це не легко, але лише так ти зможеш забезпечити собі майбутнє.

 «Краще б я відмовилась від цього», — подумала Меліса, та вголос нічого не сказала. Вона не прагнула балів чи розкоші, принаймні ладна була пожертвувати таким майбутнім заради спокою та безпеки матері, якщо тільки її відмова від статків родини могла заспокоїти Стеллу. Однак Кадел і чути не хотів про це.

«Мелісо, я не житиму вічно, і настане час, коли ніхто не зможе тебе захистити, — згадала вона слова батька: Ти мусиш закріпити свій статус серед далів і мати достатньо грошей та зв’язків, щоб подбати про себе. Інакше у цьому світі не вижити».

 Коли ж дівчина заїкнулась про те, що можна просто зникнути з очей далів і вести звичайне людське життя, Кадел лише сумно всміхнувся. Хоч Меліса не висувала носа з затишного будиночка у горах, плітки зробили свою справу, і про нову спадкоємицю лорда Алістера знав весь Астур. Дали таке не забувають. Повернутися до минулого вже неможливо. Та ж сама Стелла не дозволить їй спокійно жити.

 До речі, про неї. Відтоді, як Етельстан вручив їм лист від дружини Кадела минуло рівно три дні, тож, як вона й бажала, Алістер надіслав відповідь, щоправда із зустрічними вимогами. Він погодився звернутися до володаря клану, аби перерозподілити спадок по-новому, включивши Мелісу третьою спадкоємицею. Стелла у свою чергу мала визнати існування дівчини і прибути на бал разом із синами. Коли вся родина з'явиться разом публічно, плітки вщухнуть, чи принаймні їм менше дорікатимуть. І, звісно ж, як тільки володар дасть згоду на зміну заповіту, Стелла відпустить матір Меліси й згодиться на розлучення.

 Попри тверду певність Алістера, Меліса не могла собі уявити мирну зустріч з його дружиною. Невже ця жінка стоятиме на святі поруч із нею та усміхатиметься, поки пліткарі ставитимуть безцеремонні запитання. 

 Та й свою запальну натуру Меліса знала надто добре. А, знаючи, що її матір знаходиться невідь-де стільки часу, дівчина й поготів не хотіла терпіти присутність підступної Стелли. 

— Ось і прийшли. 

Меліса підвела погляд, виринаючи з розумів. Вони знову опинилися в домі Каделів, де ще нещодавно вона була служницею. І шпигункою.