Гнів божий

Адам не знав що робити.

Зі світанком у поселенні з’явились небожителі, але цього разу їх поява не принесла племені нічого доброго.

Плем’я погнали вперед, незгодних відстрелювали й всього кілька з них змогли втекти.

Тубілець якраз вертався з лісу і міг лише спостерігати цю трагедію.

Дочекавшись поки основні сили залишать поселення, Адам зібрав невеликий загін і спробував напасти на ар’єргард, та сили виявились надто нерівними. Кілька його одноплемінників було вбито, а інші розбіглись. Навряд після цього їх вдасться знову зібрати докупи.

Тим часом двоє залишених чоловіків взялись оглядати пагорб. Періодично було чути звуки пострілів.

Скориставшись можливістю, Адам спробував непомітно наблизитись до однієї з печер, але він не врахував один фактор і зараз він дав про себе знати.

- Ви тільки подивіться хто завітав на вогник. Привіт, друже, - сказав непомічений небожитель, направляючи на аборигена зброю. – Нічого особистого, але нам не потрібні проблеми.

Пагорб засвітився і на ньому рівними рядами почали з’являтись нові небожителі. Як і перші, вони були вдягнуті у чорне, однак на відміну від них, поверх форми ці носили накидки з символікою, яку дикун бачив на кораблі.

А ще з ними прийшла музика. Вона була тихою, проте розливалась по всьому поселенню і з кожним наступним кроком ставала все гучнішою, розганяючи страх і наповнюючи впевненістю у… у чому?

Це було щось гарне, але воно приваблювало не дикою красою, а чіткістю та якоюсь інтуїтивною визначеністю. Небожителі марширували в такт музиці й дикун вперше замислився про порядок та хаос й побачене ще більше його надихнуло.

Нові відчуття були дивним. Якимось чином прийшло усвідомлення правильності появи нових небожителів, як і чіткого поділу їх на чужих та своїх. На руйнівників та творців.

На демонів та янголів.

- Вони прийшли, - сказав чоловік біля нього, торкнувшись вуха.

- Вогонь! – Закричав хтось з вершини.

Блискавка вдарила у демона, відкинувши його на десяток метрів і перетворивши на шмат обвугленого м’яса.

Користуючись переполохом, Адам побіг оглядати всі печери довкола, проте Єви серед вбитих не було.

Другий небожитель з цієї трійці намагався втекти, але ще один спалах вдарив йому у спину. Третій навіть не ворухнувся. Він обережно дістав самокрутку й закурив, з тугою дивлячись у небо. Мабуть, саме тому його й залишили жити.

Стрій наблизився до нього.

- Григір, - останній демон насмішливо відсалютував лідеру новоприбулої ватаги. - То тебе поставили на чолі цього псячого війська? – З посмішкою запитав останній демон.

- Ти п’яний.

- Свобода б’є у голову, хіба ти сам цього не відчуваєш?

- Де він?

- А що, самі ви не можете його знайти?

- Зараз не до жартів.

- То що, ти мене вб’єш? – Спитав останній повстанець, зі стразом та гнівом подивившись у очі вчорашньому товаришу.

- Де Ян? – Ще раз запитав лідер янголів, піднімаючи списа.

- Він був правий. Ви всього лиш бездумні маріонетки, які…

Спис спалахнув і третій демон замовк навічно.

Сурова фігура ватажка небожителів наблизилась до Адама й без ввидимих труднощів підняла того на рівень своєї голови.

Адам подивився у холодні сині очі янгола й зрозумів що тремтить, але не розумів від чого.

- Куди вони пішли?

***

Небожителі зупинились та наказали Адамові сховатись. Розосередившись, вони почали робити якісь тільки їм відомі рухи. Дикуну було настільки ж боязно, наскільки й цікаво.

А потім їх ватажок подав сигнал і гримнуло так, що тубільцю ледь серце в п’яти не втікло.

Кілька блискавок з неймовірним гулом вдарили десь попереду, після яких замайоріли вже не такі страшні, але значно частіші спалахи. Почулись крики й почало прилітати у відповідь.

З диким ревом до них почали наближатись дві великі чорно-червоні фігури. Небожителі з пов’язками спробували відійти з лінії атаки, але велетні швидко скорочували дистанцію й наблизились до вчорашніх товаришів. Грім та блискавки були у їхніх руках і от вже два небожителя були подолані.

Як зачарований, Адам стояв й дивився. Його серце ще ніколи так не гупало, але ті сила й швидкість з якими здоровані врізались у ряди атакуючих вражала. Інстинкти кричали йому тікати, але він не бачив сенсу. Якщо ці істоти з такою легкістю розбираються з небожителями, то на що він взагалі може сподіватись?

І якщо до небожителів було ставлення до чогось величного, хоча й схожого, то це були справжні. Боги війни, хаосу та знищення.

Спалахнуло.

На полі бою з’явився білий гігант, з-за його спини пішло полум’я і новоприбулий одразу ж влетів у ближнього противника з ноги, а потім додав серію коротких ударів кулаками у корпус.