За образом і подобою людською

- Все буде добре, - весело повторив головний науковець.

- Все буде добре? – Розгублено повторив з питанням командир кораблю.

- Все буде добре, - впевнено завірив його начальник персоналу.

- Зараза, - вилаявся технік.

Його прив’язали до спеціального медичного ліжка і, зафіксувавши голову, от-от мали помістити в спеціальну капсулу, за допомогою якої доктор хотів зняти «відбиток свідомості». План був простий, але з кожною хвилиною він все більше втрачав свою привабливість. Принаймні в мартінових очах. До того ж, якщо щось піде не так, капітан навряд буде сумувати. Мабуть, як і решта команди.

Безшумно з’явилась механічна рука зі шприцем. Колишній сержант ще раз спробував вирватись, але марно.

- Док! – Прокричав технік.

Його обливало потом, а серце неначе хотіло пробити грудну клітину й втекти.

- Заспокойся, тобі навіть боляче не буде, - повчально, наче до дитини обізвався той.

- Коли я вийду, тобі буде!

Укол.

А потім зв’язаного поглинула пітьма.

***

- Як він, йолопе?

- Стан складний, але стабільний. За моїми прогнозами, вже скоро він повернеться до тями і ми пожалкуємо що почали цей експеримент.

- За твоїми прогнозами цього взагалі не мало б статися!

- Я не врахував деяких факторів.

- Не врахував він.

Чоловіки стояли біля капсули та пили каву.

Минуло ще кілька днів.

Процедура зняття «відбитку» виявилась не такою страшною як здавалось. Навіть майже безболісною, якщо чесно. Принаймні, Мартін нічого такого не пам’ятав крім якогось фантомого відчуття уколу в хребет. В принципі, така процедура й задумувалась трохи неприємною, проте цілком безпечною. Але від того що з ним сталось по тілу до сих пір пробігали моторошні мурашки.

- Все ж таки створення нових істот не зовсім моя царина, але цього разу я точно впевнений у своїх діях.

- Чому… чому ми ледь не втратили його?

- Деякі особливості твоєї психіки не могли одразу ужитись з його тілом, але викинувши багато зайвого і спростивши необхідне, ми змогли зробити адаптацію під його свідомість.

- Викинувши… зайве? – Технік вдав що образився.

- Е-е-е… Мартіне? – Мабуть це помітив й головний науковець, адже голос його одразу пом’якшав, підігруючи. – Я сказав зайве? Вибач, я хотів сказати… е-е-е… недоречне. Щоб його не розплавило, нам довелось прибрати те, що наразі лише б створювало йому проблеми замість того, щоб спонукати до необхідної нам роботи. Не думаю що він міг би бодай нормально жити, не розуміючи хто чи що він таке є, не кажучи вже про роботу.

Технік зробив глибокий вдих, втамовуючи свої почуття. Лабораторія, зв’язувальні ремені на шприци на механічних руках ще довго будуть йому снитись. 

- Правду кажучи, я б навіть подумав що вони якісь наші далекі родичі, які занадто довго перебували у ізоляції й за цей час встигли помітно деградувати, але ні. Перш за все, у нас забагато відмінностей, а по друге, на цій планеті немає ніяких культурних слідів. Зовсім. Навіть якщо їх культура занепадала, а вони самі фізично відкотились назад у розвитку, щось же мало залишись. Якість споруди, вирівняний під посадові майданчики ландшафт. Що-небудь. Та хоч би наш універсальний пластик, або ще якась з тих огидних речей, що не розкладаються. Нічого. Абсолютний нуль.

- Тебе це так зачепило? – Таке зізнання здивувало його товариша.

- Наше існування – результат випадкового утворення амінокислот у первісному бульйоні з хаотичним рухом атомів. Вірогідність того, що в нас мають бути саме такі тіла, які є, ще менша у просто безмежну кількість навіть не разів, а порядків. Ну і тепер уяви: десь на іншому кінці нашого Всесвіту є планета, на якій існують створіння, котрі мають достатньо багато спільного з нами, причому настільки, що у нас навіть з’являється думка про наявність якогось спільного минулого. Не кажучи вже про окрему й незалежну можливість появи зачатків такого ж виду. Навіть не знаю яким мізерним має бути такий шанс. І все ж він є.

Технік не думав що його колегу також вразила їх робота. Хоч й геть інакшим чином, але вочевидь не менш сильно.

- Знаєш, у часи Розселення наші пращури колонізували все, до чого лише могли дотягнутись і хто знає чим все закінчилось для кожного з переселенців.

- Не знаю, - Артур так уважно дивився на піддослідного, немов би від цього залежало все його життя. – Щось же мало лишитись.

***

- Що тепер? – Минув тиждень і прийшов час відзвітувати про свої успіхи та невдачі капітанові.

- Якби в нас було більше часу, ми б зайнялись проведенням дослідів, а потім сконструювали б йому компанію, спустили вниз і вони почали б робити те, для чого їх було створено.

- Оптимістично.

- Можливо, проте це все ще оболонка. Якщо ми не проведемо різносторонніх тестувань…

- Здається у вас щось виходить, професоре. Мені навіть стало цікаво. Даю вам ще два дні.