Розділ 13. Таємниці

Закінчили вже затемно. Не те щоб вони пробули весь день на ковзанці, але Аня прийшла вже ввечері, та й не вважала ніколи, що тренування менше двох годин це взагалі тренування. Дан закрив ковзанку і вони разом попрямували до бібліотеки. Вдень грайливі промінчики, що проникають у вікна, хоч трохи освітлювали захаращене приміщення, але вночі тьмяні ліхтарики майже не освітлювали бібліотеки. Єдине нормально освітлене місце - це читальний зал, хоч він і порожній майже завжди. Принаймні до того, як з'явився загадковий читач.Тяжкі двері знову відчинилися зі скрипом.

- Слухай, а ніяк не можна їх змастити, чи що? - Пошепки запитала Аня.

- Вони змащені, це також чаги. Для атмосфеги. - Аня захихотіла. От же дивне місце.

Дан і Ганна, у ролі шпигунів, тихо прокралися до читального залу, ховаючись за стелажами. Акуратно виглянули зі свого укриття та…

- Погожньо. – вже на повний голос розчаровано прокоментував Дан. - А я сподівався, що ми спіймаємо нашого підозгюваного. Або, хоч книги пгоштудуємо. - На столах нічого не було. Столи порожні, ідеальними рядами стояли на своїх місцях без слідів перебування людини. Чи не людини.

- Чорт, мабуть, я його злякала минулого разу, - в голосі дівчини звучало розчарування. - Давай хоч зайдемо у відсік із ельфійськими книгами, може хоч щось знайдемо.

Проходячи довгим темним рядом книг з незнайомими літерами, вони намагалися розгледіти сліди використання, бібліотека завжди була трохи припиленою. Вони помітили, що деяких книжок немає, але що то за книжки Дан не знав. Аня спробувала співставити слова зі своїх записок із корінцями книг, але це було марно. Вони втомлено сіли на підлогу обличчям один до одного, опираючись на шафи.

- Такі собі ми шпигуни, – зауважила дівчина.

- Угум, я б нам ліцензію не дав би. - Вони знову захихикали. Така у них завжди була атмосфера. Дружня. Навіть швидше, як у брата з сестрою.

- І в результаті нічого не дізнались. Капець. Гаразд, підемо тоді до Ялини. Там же сьогодні знову вечірка, як і казав Нік. Слухай, а ось він у вас ніби божество, а ви з ним якось фамільярно звертаєтеся ... - Хлопець усміхнувся.

- Це, звісно, так... Але мені по-твоєму скільки років?

- Нууу, – дівчина задумалася. - Шістнадцять? Дев'ятнадцять?

- Сто двадцять тги, - сміючись видав ельф.

- Ееее, а я, дурна, до тебе, як до молодшого брата... - Аня опустила обличчя в долоні, - сором то який. Вибачте, ваше старість, ельф розумний, великий і стародавній… - Дан зареготав уже на повний голос.

- Та не пагся ти так, я це до чого, ельфи живуть довго, дуже довго, а Нік він ніколи не ставить себе свегх істотою. Начальник? Так.Стагійшина? Так. Але як божество він себе ніколи не веде. Не вимагає благоговіння або габського підпогядкування. А за тисячі гоків, що живуть ельфи і поготів тягнешся до когось такого пгостого і не звегтаєш уваги на його походження. - Вони в задумі затихли.

- Гаразд, ти маєш рацію, згодом не помічаєш уже жодної різниці, що ельф, що бог, що людина... Ходімо вже пити глінтвейн. - Дан встав і простяг руку дівчині, Аня вхопилася за неї, оперлася другою рукою на книги і мало не впала на стелаж, але її утримав Дан. - Це що таке? - Вони схилилися над порожнечею, що утворилась. Замість книг була ніша під стелажем, вже з іншими книгами. - Це ж треба, ми знайшли! Схованка з книгами! - Дан простягнув руку до захованих книг і свиснув.

- Це не до добга. Це книги знищення... - Він сів на підлогу і гортав сторінки. - Ти не пам'ятаєш які стогінки були відкинуті в той газ? – Аня дістала папірці із записами.

- Я записала кілька.

- Дан переглянув Анини нотатки, перегорнув книгу і його обличчя потемніло.

- В чому справа? - Такий його вигляд стурбував дівчину.

- Хтось хоче знищити Ялину.

- І що? Що йому це дасть?

- Пам'ятаєш, я казав, що це схоже на ядегний геактог?

- Ну…

- Так ось Ялина це пгактично він і є. Весь Силлап, ще від пгедків вігуючих у Санту накопичується у ній. Кожна лампочка на ній це чиясь Іскга, чийсь Силлап Інуа. Вона накопичує, збільшує, а потім потроху віддає селищу і Санті всім цим чудесам. Для магії, довгожительства, саней, подагунків, маскування селища, для всього… І ці лампочки вибудувані за пгинципом ланцюжка, як звичайна гиглянда. Всі лампочки пов'язані і викинь звідти одну, ланцюг пгегветься.

- Але начебто Уннер говорив щось на кшталт “ви для нас підходить або відпрацьований матеріал”. Значить, можна обійти якось це? Вирізати одну лампочку.

- Наскільки я бачу в книзі одна лампочка може замінитись лише дгугою. Тобто коли світло в одній повністю гасне в неї з одгазу ж повинні помістити Силлу іншої людини. Інакше ланцюг гозігветься. І тоді вся магія зникне газом. Добге, що зараз не функціонують гівні, а то зникни вони в один момент і не зрозуміло що б сталося ...

- Але ви ж їх якось прибрали.

- Вночі та по-одному. Не за один газ. Але це таке.. Я не знаю, що стане зі старими... Ми так довго живемо через магію... Що станеться з моїми батьками? Їм уже понад дві тисячі років…

- І Ніул, і Уннер, і всі інші… Чи всі дорослі ельфи живуть уже так давно? – Дан похмуро кивнув. - І не ясно скільки вони проживуть, відключися Ялина... - Ще один кивок. - Чорт, ну не вартувати ж нам її, дійсно.

- А що ти кажеш?

- А у книзі немає часових умов? – Дан сумно посміхнувся і похитав головою. - Так, було б дуже просто…

Ідей не було, тиша затягувалась... Вони склали все як було і пішли до виходу, де чулися гучні невдоволені крики одного зеленоокого.