Розділ 1. Сірість

Двері офісу гучно грюкнули і у приміщення увірвалась вона, завжди невдоволена, за словами колег, Анна Вікторівна. Молода, у сутності жінка, що загнала себе та людей навколо в суворі рамки. Навичка, напевно, корисна для начальника, однак шкідливий для жінки, оскільки на особистому полі у начальниці було не густо. Мала декілька побачень із супервайзерами подібних фірм, але знайшла їх нудними. Мабуть і правду кажуть, ми зневажаємо ті недоліки, що їх бачимо у собі. Дзеркальне відображення, так би мовити. От дівчина і судила по собі, що весь час загнані супервайзери не зможуть їй приділити досить часу.

У шкільні роки дівчина була, чудо, як прекрасна: світле русе волосся до самого низу спини з легкими завитками, дзвінкий сміх, який їй завжди тяжко було стримати, рум’янець на щічках та темні карі очі, незважаючи на весь білокурий образ янголятка. У ті часи Нюта мала легкий характер, так її називали ніжно. Зараз же Анна Вікторівна наводила жах своїм сірим від перевтоми та перекави обличчям на весь поверх офісного центру та на декілька суміжних, за компанію.

 - Ненавиджу Різдво!- сказала вона своїм підлеглим.- Робочий день в рази коротше, роботи вдвійчі більше, так що або пришвидшуємось, або я буду вашою компанією на Святвечір. Оце буде різдво у “святковій” атмосфері офісу та з “улюбленими” колегами. Швидко! Швидко! Швидко!- супроводила вона викрики хлопками та голосно цокаючи каблуками гримнула дверима власного кабінету. 

Грюкати дверима взагалі було її фішкою, як вона казала: “Потрібно бути хитрішою, якщо всі знають, що ти грюкаєш дверима, то той, хто увійшов у двері тихо - не ти. Стільки секретів дізнаєшся…” Однак слюсари вкотре тихо вили, ремонтуючи знову замки.

Ганна Вікторівна увійшла в кабінет і видихнула. Справа ж не у тому, що їй подобалось страшити людей, статус зобов’язує. Вона сіла за стіл, зняла туфлі та одягнула улюблені пухнасті капці, що зберігала під столом. Закопалась у заздалегідь розкладені папери й погрузилась у сірий світ графіків, цифр, звітів… У реальність вона повернулась тільки із дзвоном дзвіночка. Це було її нововведення у цілях економії часу: коли всі завершували свої звіти, останній повідомляв про це дзвіночком і Аня забирала у своє лігво всі папери одразу. І нехай її називали роботом, мегерою і місця у коллективі не знайшлось, однак її відділ ріс шаленими темпами, ідеї вистрілювали одна за одною і компанія била всі рекорди по продажах. Людські відносини не такі вже й важливі. Вона знає що і для чого робить, хоч часом і дуже самотньо… Дівчина стримала сльозу, що почала збиратись в куточку ока. Не сьогодні. Не зараз. Керівниця вийшла знову хлопнувши дверима.

 - Всім дуже вдячна за роботу. Вітаю кожного з святами і зустрінемось наступного року! - сухо привітала вона підлеглих і хлопнула дверима з іншого боку. - Ой, знову забула про капці, - подумала вона, - ну і біс із ними!

Пропрацювала Аня допізна, перевіряючи всі звіти, протерла втомлені від читання очі і промассажувала скроні. Неспішно одягнула пуховик та зимові чоботи та й вийшла у зимову непогоду.

Підла зимова погода ввесь день розтоплювала випавший вночі сніг, а як тільки сонце зайшло замаскувала ожеледицю новим, хрумким снігом, точно готувала пастку... І Аня у неї втрапила. Рівно на сходах офісного центру ноги дівчини не втримались і лиш гулькнули зверху, в очах помрякло…

 - Річний звіт мені помісячно! - Простогнала потерпіла. Над нею схилився смуглявий мужчина з яскравими зеленими очима. Перед обличчям мерехтіли сніжинки, а в голові грало наа-на-нана-наа-на-нана, точно Щедрик, щедрик… Або не у голові… - Ой, де ж я!? - викрикнула дівчина, та схватилась за голову.