Розділ 6. Рудий лис

Від весілля минуло кілька днів.

Дощ не припинявся.

Вода стікала дахами, бігла вздовж бруківки, вимивала кров зі щілин між камінням. Біля церкви ще лежали уламки стін. Люди розбирали завали, витягували обгорілі балки, шукали під ними те, що можна було врятувати.

Двері храму стояли відчинені. Крізь розбиті вікна всередину задував вітер.

Флінт більше не дивився в їхній бік.

Разом із Мірель і Ломі він готувався до похорону.

У кімнаті стало тісно від речей, які потрібно було зібрати, і слів, яких ніхто не міг вимовити. Час від часу Мірель щось запитувала. Флінт відповідав, робив, що було потрібно, а потім знову завмирав посеред кімнати, забувши, по що пішов.

Ломі мовчки бралася до того, що залишалося незробленим.

Згодом до містечка прибула банда Сірого Вовка.

Вони приїхали попрощатися зі своїм ватажком.

Флінт зустрів їх біля заїзду. Кілька митей вони стояли одне навпроти одного під дощем. Хтось хотів щось запитати, та, поглянувши на його обличчя, передумав.

Один із прибулих поклав йому руку на плече.

Флінт коротко кивнув.

На кладовищі земля розмокла.

Чоботи грузли в багнюці, вода збиралася в заглибинах між могилами. Дощ стікав із каптурів, просочував плащі, барабанив по віку труни.

Навколо зібралися всі, хто прийшов провести Райана.

Люди Сірого Вовка стояли поруч, незвично тихі. Ніхто не жартував, не перемовлявся. Один чоловік тримав знятий головний убір у руках, не зважаючи на воду, що бігла по волоссю й обличчю.

Флінт обіймав Мірель.

Вона плакала майже беззвучно, притиснувшись до нього. Він відчував, як здригаються її плечі, і тримав міцніше, хоча сам дивився тільки на труну.

Священник говорив про прожите життя, про пам’ять, яку люди залишають після себе.

Дощ заглушував окремі слова.

Флінт упізнавав голос. Лише кілька днів тому цей самий чоловік стояв перед ними біля вівтаря.

Тоді Райан був поруч.

Тепер Флінт ніяк не міг змусити себе подивитися на місце, де стояли його люди.

Коли молитва закінчилася, присутні почали підходити ближче.

Говорили по черзі. Хтось згадав давню дорогу, хтось — суперечку, в якій Райан так і не визнав своєї неправоти. Один із його людей спробував усміхнутися, розповідаючи, як ватажок колись витягнув його з халепи, а потім ще довго лаяв за необачність.

Наприкінці голос у нього зірвався.

Він замовк і відступив до інших.

Мірель підняла голову, ніби теж збиралася щось сказати.

Губи затремтіли.

Флінт провів долонею по її плечу, й вона знову притулилася до нього.

Він теж не знайшов слів.

У голові звучало тільки знайоме:

Пацане.

Ломі стояла трохи осторонь.

Коли інші замовкли, вона підійшла до краю могили. Поглянула вниз, сховала руки під плащем.

— Сподіваюся, ти там добре проводиш час, старий.

У голосі ще лишалася звична колючість.

Ломі постояла мить, наче чекала відповіді. Потім опустила голову й відійшла.

Труну почали опускати.

Флінт мимоволі подався вперед, але зупинився. Мірель стиснула його руку.

Він дивився, доки дерево не зникло нижче краю могили.

Перші грудки землі впали глухо й важко.

Після похорону люди розходилися повільно.

Прощалися, торкалися плечей, затримували одне одного короткими словами. Дехто залишився біля свіжого насипу.

Флінт і Мірель рушили до виходу з кладовища.

Вона трималася за його руку. Вони йшли мовчки, обираючи твердіші місця на розмитій стежці. Позаду ще долинали приглушені голоси.

Біля повороту Флінт підняв голову.

На пагорбі сидів лис.

Руда шерсть потемніла від дощу. Хвіст лежав біля лап. Звір не рухався й дивився в їхній бік.

Флінт зупинився.

Мірель теж спинилася, але не стала нічого питати.

Якусь мить він просто дивився на лиса.

Згадав білий простір, спокійний голос Алін.

І Райанове:

Я не хочу.

Флінт повільно видихнув.

Ти обрав свій шлях, лисе.

Кутик його рота ледь піднявся.

Він стиснув Мірелину долоню й рушив далі.