Розділ 5. Біла кров

Шлях, який показала Алін, привів їх до невеликого містечка.

Цього разу вони зупинилися на відпочинок. Зняли кімнати, змили дорожній пил і повечеряли за одним столом. Ломі сиділа поруч із Мірель. Флінт кілька разів ловив себе на тому, що дивиться на неї, просто переконуючись: усі четверо знову разом.

Уперше за останні дні можна було лягти в ліжко й не прислухатися до кожного звуку за спиною.

Наступного ранку Флінт і Мірель вирушили по припаси.

Вони ходили між ятками, вибирали харчі в дорогу, перевіряли, чи все взяли. Флінт торгувався, Мірель терпляче чекала поруч, а потім нагадувала про те, за чим вони прийшли насправді. Поступово сумки поважчали.

Закінчивши з покупками, вони не одразу повернулися.

Містечко жило звичайним життям. Біля дверей розмовляли сусіди, торговці рахували виторг, хтось кликав дітей додому. Мірель раз у раз затримувала погляд на цих простих речах.

Флінт ішов поруч і не квапив її.

Надвечір вони опинилися на мосту.

Сонце опускалося за дахи. Його світло лягало на воду довгою рухливою смугою, спалахувало в дрібних хвилях і гасло під мостом. Знизу тягнуло прохолодою.

Мірель поклала руки на поруччя.

Флінт поставив сумки біля ніг і став поряд.

Деякий час вони мовчали.

Потім він запустив руку в кишеню, щось намацав і знову витягнув її. Переніс вагу з ноги на ногу. Поглянув на Мірель, але, щойно вона повернула голову, відвів очі до річки.

Вона придивилася до нього.

— Флінте, з тобою все гаразд?

— Так.

Відповідь прозвучала надто швидко.

Мірель розвернулася до нього.

— Точно?

Він видихнув і потер долонею потилицю.

— Знаєш, ми вже стільки пройшли…

Вона чекала.

Флінт подивився їй в очі.

— І стільки всього сталося. Іноді здається, що я вже не пам’ятаю, як жив до цього. А потім згадую, як уперше побачив тебе на тому крижаному троні.

Мірель ледь усміхнулася.

Він теж усміхнувся, але хвилювання не минуло. Слова, які ще недавно здавалися простими, раптом почали плутатися.

Флінт опустив погляд, коротко похитав головою.

— Гаразд. Не буду тягнути.

Він дістав із кишені камінь.

Мірель глянула на його долоню. Її усмішка завмерла.

Флінт став перед нею на одне коліно.

— Мірель, ти вийдеш за мене?

Вона мовчала.

Дивилася на нього, потім на камінь у простягнутій руці.

Упізнала одразу.

Той самий, на який задивилася в місті привидів. Тоді вона довго тримала його в руках, розглядала, повертала до світла, але так і не наважилася купити.

А Флінт помітив.

І запам’ятав.

Мірель прикрила рот долонею.

— Ти весь цей час зберігав його в себе?

— Так.

Він на мить поглянув на камінь.

— Я розумію, це не обручка. Але він тобі так сподобався… От я й купив.

Мірель спробувала відповісти, та голос зрадив її.

Вона провела пальцями під очима, витираючи сльози, і засміялася — тихо, крізь нерівний вдих.

Флінт усе ще стояв навколішки.

— Мірель?..

— Так.

Він завмер.

Вона кивнула ще раз.

— Так, Флінте. Я вийду за тебе.

Мірель простягнула руку й обережно взяла камінь. Затиснула його в долоні, а другою рукою потягнула Флінта до себе.

Він підвівся.

Вона обійняла його за шию й поцілувала раніше, ніж він устиг щось сказати.

Флінт притиснув її до себе. На його щоці залишилася волога від її сліз, і Мірель, усміхнувшись, стерла її великим пальцем.

Потім вони знову поцілувалися.

Сонце повільно ховалося за містом. На воді згасали останні золоті відблиски, а на мосту, поряд із дорожніми сумками, дві постаті стояли, обійнявшись.

Сутінки поступово розмивали їхні обриси.

Коли Флінт і Мірель повернулися до заїзду, Райан і Ломі вже сиділи за столом.

Ломі першою підняла голову. Її погляд затримався на їхніх з’єднаних руках, потім ковзнув до обличчя Мірель.

— Що ви накоїли?

Флінт зупинився біля столу.

— Чому одразу накоїли?

— Бо вигляд у тебе такий.

Мірель засміялася. Щоки в неї ще палали після прогулянки, а камінь вона так і тримала в долоні.

— Ми одружуємося.

Райан повільно поставив кухоль.

Ломі перевела погляд із Мірель на Флінта й назад.

— Нарешті.

— Ти ж нічого не знала, — зауважив Флінт.

— Це ти так думаєш.

Ломі підвелася й обійняла Мірель. На мить заплющила очі, міцніше притиснувши її до себе, а потім відступила й торкнулася каменя в її руці.

— То ось для чого ти його тягав, — сказала вона Флінтові.

Той лише всміхнувся.

Райан теж підвівся.

— Ну що, пацане…

Він простягнув руку, але, щойно Флінт потиснув її, притягнув його до себе й обійняв, добряче поплескавши по спині.

— Бережіть одне одного.

— Будемо, — тихо відповіла Мірель.

Вони сіли разом. На столі з’явилася вечеря, потім ще один глечик. Розмова раз у раз поверталася до мосту, до каменя, до того, як довго Флінт збирався наважитися.

Він відбивався від запитань, але усмішка не сходила з обличчя.

Пізніше, коли Ломі й Мірель заговорили між собою, Флінт нахилився до Райана.

— Ми хотіли тебе попросити.

Той одразу став серйознішим.

— Про що?

Флінт поглянув на Мірель. Вона почула й повернулася до них.

— Проведеш її до вівтаря? — запитав він. — Замість батька.

Райан мовчав.

Мірель поклала долоню на стіл.

— Я б цього дуже хотіла.

Він подивився на неї, потім коротко кивнув.

— Проведу.

І потягнувся до кухля, хоча пити не став.

У містечку була невелика церква.

Вони домовилися про церемонію, а наступні дні минули в незвичних клопотах. Потрібно було знайти чистий одяг, подбати про обручки, привести себе до ладу.

Ломі взялася допомагати Мірель. Флінтові наказали не заважати.

Райан займався рештою й удавав, що все це зовсім нескладно.

Уранці перед весіллям він тричі поправив Флінтові комір.