Розділ 4. Перо

Пошуки Ломіель привели їх до міста.

Після лісових доріг, багнюки й попелу воно здавалося майже несправжнім. За брамою простягалися вулиці, вимощені мармуром. Світлі фасади сяяли на сонці, а золоті оздоби над вікнами й уздовж карнизів змушували мружитися.

Флінт сповільнив крок.

Тут теж доведеться розпитувати. Описувати Ломі, чекати, поки співрозмовник замислиться, — і сподіватися, що цього разу відповідь буде іншою.

Та вони не встигли пройти й кількох кроків за браму.

— Стояти!

Дорогу перегородила варта.

Один зі стражників уважно оглянув усіх трьох і виступив уперед.

— Пройдіть із нами. Вас бажає бачити цариця.

— Цариця? — перепитав Флінт.

— Так.

— Нас?

— Усіх трьох.

Мірель перевела погляд на Райана. Той ледь помітно знизав плечима.

— Це стосується нашої зниклої супутниці? — запитала вона.

— Цариця сама вам усе скаже.

Стражник відступив убік, указуючи дорогу. Решта залишилися чекати.

Флінт затримав на ньому погляд, але сперечатися не став.

Вони рушили вулицею.

Плащі вже встигли висохнути, та на одязі залишилися плями, а на чоботях — засохла лісова багнюка. На тлі чистого мармуру це впадало в очі ще більше. Перехожі озиралися на них, потім помічали варту й відводили погляди.

Флінт раз у раз оглядав бічні вулиці.

— Ми щойно прийшли, — тихо сказав він.

— Знаю, — відповів Райан.

— А нас уже чекають.

Райан поглянув на стражника попереду.

Той не обернувся.

Невдовзі вулиця вивела їх до широких сходів.

Високо над містом здіймався палац. Мармурові стіни підхоплювали сонячне світло, золоті вставки окреслювали колони й арки. Сходи тягнулися до нього так далеко, що окремі сходинки біля вершини зливалися в суцільну світлу смугу.

Флінт закинув голову.

— І нам туди?

Стражник уже почав підійматися.

Флінт поправив сумку й пішов слідом.

Сходинок було щонайменше тисяча. Невдовзі розмови припинилися. Від довгої дороги ноги й без того гули, а тепер кожен новий проліт вимагав зусилля. Мірель підняла край одягу, щоб не перечепитися. Райан тримався поруч.

За їхніми спинами поступово відкривалося місто. Дахи опускалися нижче, вулиці ставали вузькими світлими лініями.

Коли вони нарешті дісталися верхнього майданчика, перед ними постали масивні золоті двері.

Флінт підняв очі до їхнього краю, потім поглянув на завіси. Важко було уявити, скільки сили потрібно, щоб зрушити такі стулки.

Стражник вийшов уперед.

— Відчинити браму!

Двері почали розходитися.

Повільно й зовсім беззвучно.

Флінт мимоволі прислухався. Очікував скреготу металу, натужного стогону завіс чи бодай шурхоту по каменю.

Нічого.

Величезні золоті стулки рухалися так легко, ніби нічого не важили.

За дверима простягалася широка зала.

Уздовж стін стояла варта. Нерухомі постаті проводжали прибулих поглядами, але ніхто не заговорив і не ступив їм назустріч. Кроки відлунювали під високим склепінням.

Флінт ішов між Мірель і Райаном, дивлячись уперед.

На золотому троні сиділа дівчина.

Довге біле волосся спадало їй на плечі й губилося серед складок білого, ледь прозорого плаття. Вона сиділа вільно, поклавши долоню на підлокітник, і спостерігала, як вони наближаються.

Стражник зупинився біля підніжжя трону й схилив голову.

— Царице Алін, ми привели їх.

— Дякую. Залиште нас.

Він випростався.

— Усім вийти, — додала вона.

Варта рушила до дверей. Флінт озирнувся вслід останньому стражникові. Золоті стулки зійшлися з тією самою неприродною безшумністю.

Алін підвелася.

— Нам потрібно поговорити.

— Про нашу супутницю? — одразу запитала Мірель.

Цариця поглянула на неї, але замість відповіді тихо промовила кілька незнайомих слів.

Флінт устиг схопити Мірель за руку.

Стіни зникли.

Разом із ними зникли колони, двері й золотий трон. Навколо залишилася тільки білизна — без обрію, без стелі, без жодної тіні.

Райан різко обернувся.

Флінт опустив погляд під ноги. Він відчував тверду поверхню, але не міг її побачити.

— Знову? — вирвалося в нього.

Пальці Мірель сильніше стиснули його долоню.

Алін стояла перед ними.

Тут її волосся й одяг майже зливалися з довкіллям, та обличчя було видно чітко.

— Де ми? — запитав Райан.

— Тут нам ніхто не завадить.

— Минулого разу це погано закінчилося, — сказав Флінт. — Повертайте нас.

Алін перевела погляд на нього.

— Я знаю, кого ви шукаєте.

— Тоді скажіть, де Ломі, — попросила Мірель.

— Ви побачите її.

— Коли?

— Зараз. Але спершу вислухайте мене.

Флінт хотів заперечити, та Мірель торкнулася його руки.

Алін простягнула долоню.

У білому просторі з’явилася дорога.

Спочатку вона здавалася тонкою темною лінією. Потім наблизилася: стало видно колії, каміння на узбіччі, поворот. За ним проступив наступний відтинок шляху.

Картини змінювали одна одну. Роздоріжжя, на якому потрібно звернути. Схил, який належало обійти. Місця, що могли б здатися звичайними, якби Алін не затримувала на них їхню увагу.

Райан мимоволі ступив ближче.

— Запам’ятайте цей шлях, — сказала вона. — Він приведе вас до Демиана.

При згадці імені Мірель напружилася.

— Ви знаєте, де він?

— Знаю.

Флінт вдивлявся в дорогу, намагаючись утримати в пам’яті кожен поворот.

— І чому допомагаєте нам?

Алін опустила руку. Зображення потьмяніло.

— Я даю вам можливість дістатися до нього.

— Ми запитали не про це.

— Флінте…

Голос долинув збоку.

Він обернувся.

За кілька кроків від них стояла Ломі.

Мірель відпустила його руку й першою кинулася до неї. Обійняла так міцно, що Ломі відступила на пів кроку.

— Де ти була? Ми шукали тебе… Печери ніде немає, ми весь ліс…

— Мірель, я…

Ломі замовкла й обійняла її у відповідь.

Райан підійшов ближче. Флінт зупинився поруч, оглянув Ломі з голови до ніг, ніби йому потрібно було переконатися, що вона справжня.