Розділ 3. Темна корона

Ломі розплющила очі.

Нічого не змінилося.

Вона кілька разів кліпнула, намагаючись розгледіти бодай щось перед собою, але темрява залишалася суцільною. Піднесла долоню до обличчя, торкнулася щоки. Пальці були на місці, хоча вона їх не бачила.

— Де я?

Тиша.

Ломі завмерла, прислухаючись. Ні крапель зі стелі, ні потріскування смолоскипа. Навіть дощу не було чути.

Вона пам’ятала стару. Її усмішку, тихі слова.

І те, як підломилися ноги.

Ломі обмацала простір довкола. Під долонями була тверда рівна підлога. Ні камінця, ні щілини. Вона сіла, а тоді обережно підвелася, розставивши руки, щоб не наштовхнутися на щось у темряві.

— Агов! Тут хтось є?

Ніхто не відповів.

Вона зробила кілька невпевнених кроків.

— Досить, стара. Я знаю, що ти мене чуєш.

Власний голос прозвучав надто голосно. Ломі замовкла й стиснула пальці.

Тоді вдалині з’явилося синє світло.

Спочатку воно було таким слабким, що вона не повірила очам. Примружилася, повернула голову. Світло не зникло.

Ломі рушила до нього.

Ішла повільно, перевіряючи ногою підлогу перед кожним кроком. Та ні стін, ні перешкод не було, і невдовзі вона пришвидшила ходу.

Синє сяйво поступово ширшало. У ньому проступав плавний рух.

Почувся тихий шурхіт.

Він наростав, відкочувався й повертався знову.

Ломі простягнула руку до світла та зробила ще один крок.

Під ногою просів пісок.

Вона зупинилася, примружившись від сонця.

Перед нею лежало море.

Хвилі набігали на берег, залишаючи тонкі смуги піни. Вітер торкнувся обличчя, приніс запах солі й відкинув волосся з чола. Після темряви все здавалося нестерпно яскравим: вода, небо, світлий пісок під ногами.

Ломі опустила погляд на власний слід.

Вона вже збиралася озирнутися, коли позаду почулися швидкі кроки.

Маленька долоня схопила її за руку.

— Ломі, ходімо гратися!

До неї притулилася дівчинка. Волосся, синювате, мов океан, розтріпав вітер. Вона усміхалася й нетерпляче тягнула Ломі за собою, босими ногами зариваючись у пісок.

Ломі застигла.

Поглянула на їхні з’єднані руки, потім знову на обличчя дівчинки.

— Акво?.. Що ти тут робиш?

— Ходімо!

Дівчинка потягнула її до моря.

— Акво, зачекай…

Та вона наче не чула. Сміючись, бігла вперед і міцно тримала Ломі за руку. Під ногами захлюпала вода. Хвиля розбилася об щиколотки, намочила край одягу.

Аква відпустила її лише тоді, коли вони відійшли від берега на кілька кроків. Нахилилася, зачерпнула воду долонями й хлюпнула в Ломі.

Та відсахнулася.

— Ти що…

Другий сплеск влучив просто в обличчя.

Аква зайшлася сміхом.

Ломі витерла очі. Дівчинка задкувала, ледь стримуючи веселощі, й уже готувалася хлюпнути знову.

— Ну зачекай.

Ломі зачерпнула воду й відповіла.

Аква скрикнула, затулилася руками. Відбігла вбік, перечепилася об хвилю й мало не впала. Ломі мимоволі засміялася.

На якусь мить вона забула, що хотіла запитати.

Вони плескалися й ухилялися від бризок. Аква підбігала близько, хлюпала в неї водою й тікала, а Ломі вдавала, що не встигає наздогнати.

Потім крапля потрапила їй на губи.

Ломі відчула металевий присмак.

Провела долонею по підборіддю й опустила очі.

Пальці були червоні.

Між ними стікала кров.

Ломі завмерла. Повільно розтиснула долоні, наче могла знайти на них рану.

— Акво?..

Сестра стояла за кілька кроків від неї.

З її волосся капала густа кров. Вона стікала по скронях, по щоках і шиї, просочувала одяг. Червоні струмки бігли вздовж опущених рук і падали у воду.

Море довкола темніло.

Ломі ступила до неї.

— Що з тобою? Дай подивитися…

Аква не поворухнулася.

— Сестро, чому ти мене покинула?

Ломі зупинилася.

— Я… Я не…

Вода між ними вже була червоною. Вона простягнула руку, намагаючись дотягнутися до сестри.

Світло згасло.

Зникли море, берег і маленька постать перед нею.

Під ногами знову була тверда підлога.

— Акво?

Ломі зробила крок, потім ще один.

— Акво, де ти?

Тиша.

Вона провела долонями по обличчю. Не могла зрозуміти, чи залишилася на них кров.

Біля самого вуха пролунав шепіт:

— Зрадниця.

Ломі різко обернулася.

Нікого.

— Вейне?..

Відповідь долинула звідкись іздалеку:

— Зрадниця.

Вона повернулася на голос.

Те саме слово прозвучало позаду. Потім — ліворуч, зовсім близько.

— Зрадниця.

— Замовкни.

Шепіт повторився.

Голоси накладалися один на одного. Ломі вже не встигала обертатися. Слово долинало звідусіль, ставало дедалі гучнішим, заповнювало темряву.

— Зрадниця. Зрадниця. Зрадниця.

Вона затулила вуха.

Не допомогло.

— Досить! — закричала Ломі.

Голоси обірвалися.

Холод пронизав її так раптово, що вона не змогла вдихнути.

Ломі опустила руки. На кінчиках пальців білів іній. Вона спробувала стиснути кулаки, але суглоби вже не слухалися.

Крига обростала долоні, повзла до зап’ясть.

Ломі відступила — і відчула, що ноги примерзли до підлоги.

— Ні…

Вона смикнулася всім тілом.

Лід піднімався вище, стискав коліна, стегна, груди. Ломі встигла лише підвести голову, перш ніж холод зімкнувся навколо шиї.

Перед очима застигла прозора крижана товща.

По той бік стояв Хлад.

Він дивився на неї, не кажучи ні слова. Потім неквапно повернувся.

Біля його ніг стояла навколішки Мірель.

Її руки обвивали ланцюги. Волосся спадало на обличчя, плечі здригалися від плачу. Вона підняла голову й подивилася просто на Ломі.

Та спробувала покликати її.

Губи не розтулилися.

У погляді Мірель було стільки болю, що Ломі знову сіпнулася, намагаючись бодай поворухнути рукою. Їй хотілося пояснити, що вона тут, що все бачить, що ніколи б не дозволила…

З-за плеча Хлада вийшла ще одна постать.