Розділ 2. Стара

Дощ наздогнав їх на лісовій дорозі.

Спочатку краплі лише зрідка стукали по листю, та невдовзі небо розітнула блискавка, і злива впала суцільною стіною. Земля під ногами швидко розмокла. Вода стікала за комір, обважнювала одяг, хлюпала в чоботях.

Після спалених селищ, крізь які пролягав їхній шлях, ніхто вже не сподівався знайти суху хату й тепле вогнище. Тому, помітивши темний отвір у скелястому схилі, Флінт одразу звернув до нього.

Біля входу вони зупинилися.

Із печери тягнуло солодкуватим смородом. Важким, затхлим — таким, від якого мимоволі затримуєш подих. Десь далеко всередині мерехтіло зелене світло.

Мірель визирнула з-під мокрого каптура.

— Може, пошукаємо інше місце?

За деревами спалахнула блискавка. Майже одразу вдарив грім.

Флінт озирнувся на залиту водою стежку.

— Якщо бачиш інше — веди.

Вона промовчала. Щонайменше на милю довкола їм не трапилося жодного укриття.

Райан витер обличчя й помітив у заглибині біля входу смолоскип. Дерев’яне руків’я потемніло від часу, але обмотка залишилася сухою. Він узявся розпалювати її, прикриваючи вогник від протягу.

Коли полум’я нарешті зайнялося, на стінах затремтіли видовжені тіні.

— Тут хтось буває, — сказав він.

— Сподіватимемося, що господар привітний, — пробурмотів Флінт.

До печери вони зайшли неохоче.

Під кам’яним склепінням шум зливи став глухішим. Натомість запах посилився: осідав на язиці, дер горло, не давав вдихнути на повні груди. Крізь мокрий одяг до кісток пробирав холод.

— Фу… — Ломі скривилася й затулила носа рукавом.

— Ну й сморід, — підтримала Мірель.

— Краще вже сморід, ніж мокнути під дощем, — випалив Флінт.

Сам він дихав ротом.

Вода збігала зі схилу й затікала в печеру, розливаючись біля входу. Довелося відступити далі, туди, де кам’яна підлога піднімалася й залишалася сухою.

Зелене мерехтіння зникало за виступами скелі та знову з’являлося попереду. Райан ішов першим, піднявши смолоскип. Його світла вистачало лише на кілька кроків.

Під чоботом щось сухо хруснуло.

Він завмер і опустив вогонь.

На землі лежали кістки.

Дрібні й довгі, пожовклі, подекуди потемнілі від вологи. Частину втоптали в ґрунт, інші громадилися біля стін. Райан обережно переставив ногу. Зачеплений носком череп покотився вбік і стукнув об камінь.

Мірель схопила Флінта за руку.

Той поглянув униз, і з його обличчя зникла остання подоба усмішки.

Ломі нахилилася над розсипаними рештками. Її погляд затримався на одній із кісток — довше, ніж хотілося Мірель.

— Не чіпай, — тихо попросила вона.

Ломі випросталася.

Райан підніс смолоскип вище. За поворотом прохід розширювався, а в зеленому світлі вже можна було розгледіти людську постать.

Він повільно рушив до неї. Решта трималися поруч.

Постать у чорному стояла спиною до них.

Кілька митей було чути тільки потріскування смолоскипа й краплі, що зривалися зі стелі.

— Добрий вечір, — озвався Райан. — Перепрошуємо за вторгнення. Надворі страшенна злива. Чи можна нам тут її перечекати?

Постать не ворухнулася.

— Ми ненадовго…

— Гей, тобі запитання поставили, — нетерпляче кинула Ломі.

З-під чорного рукава повільно піднялася рука.

Суха, вкрита зморшками, з вузлуватими пальцями. Вказівний палець випростався, вимагаючи тиші.

Ломі примружилася, проте змовчала.

Лише тоді постать повернулася.

Перед ними стояла стара жінка в чорному балахоні. Каптур затінював верхню частину обличчя; з-під його країв вибивалися сиві кучері. Вона оглянула прибульців без подиву, ніби їхня поява лише перервала якесь звичне заняття.

— Вам залишатися не можна.

Мірель відчула, як Флінт міцніше стиснув її руку.

Стара вказала на Ломі.

— А ось їй — можна. Навіть потрібно.

Її губи повільно розтягнулися в усмішці.

— Правда ж, чорнише?

Ломі зблідла.

На мить вона стала зовсім нерухомою. Потім різко підняла підборіддя.

— Що ти верзеш, стара? Я з тобою не залишуся.

— Залишишся. Адже тобі це потрібно.

Жінка трохи нахилила голову.

— Я ж маю рацію?

— Ми підемо, — втрутився Райан.

Вона навіть не поглянула на нього.

— РАНас ахаль Емга Арду, — прошепотіла стара.

Пальці Мірель розтиснулися.

Флінт повернувся до неї, спробував підхопити — і сам похитнувся. Коліна підломилися. Поряд глухо впав Райан, випустивши смолоскип. Той прокотився по каменю, розсипаючи іскри.

Усе сталося за кілька ударів серця.

— Мірель?

Ломі присіла біля неї, торкнулася плеча. Струснула сильніше.

Мірель не відповіла. Її груди рівномірно здіймалися, обличчя було спокійне, наче вона заснула після довгої дороги.

Ломі повільно підвела голову.

— Що ти зробила, стара?

— Дала нам можливість поговорити без зайвих вух.

Усмішка стала ширшою.

— Принцесо підкорення.

Ломі випросталася. Тепер вона дивилася тільки на жінку.

— Чого ти хочеш?

— Допомогти вам перемогти.

— Приспавши моїх друзів?

— Вони прокинуться.

— Тоді розбуди їх.

Стара пропустила вимогу повз вуха.

— Ти надто довго перебувала в іншій подобі. Твоя магія ослабла. Ти й сама це відчуваєш.

Ломі мовчала.

— Я можу допомогти, — продовжила жінка. — Мені потрібна лише крапля твоєї крові.

Ломі повільно сховала долоні під складками одягу.

— Навіщо тобі моя кров?

— Це тебе не стосується.

— Тоді ти її не отримаєш.

У печері запала тиша. Біля Райанової руки чадів смолоскип.

Ломі ступила так, щоб опинитися між старою та непритомними супутниками.

— Розбуди їх. Ми йдемо.

Жінка зітхнула.

— Аль Туран іх аб нех.

Ломі сіпнулася вперед, але підлога раптом хитнулася. Зелене світло розпливлося перед очима. Вона спробувала втриматися на ногах, намацати опору — пальці вхопили лише повітря.

Останнє, що вона відчула, — удар об холодний камінь.