Розірваний ланцюг душі

Новий день почався як завжди. Під’їздом рухалися люди. Крок… ще крок… і ще. Десь чути гавкіт собак. І дзвін. Та найстрашніше — марш. Він проти такту йде. Крок за кроком. У невідомість. Де панує туман і тиша, гірка як полин. 

На великому екрані з’являється око і дивиться на всіх. Коли воно зупиняється на Гоші, зрачок одразу збільшується. 

— Увага, чужорідне тіло. Потрібна утилізація об’єкта. Повторюю: потрібна утилізація об’єкта, — пролунало з динаміка. 

Георгій продовжував рух. Чим далі від ішов, тим важчим ставав ланцюг, що обмотував його тіло. Небо затягнуло сірими хмарами. Знявся сильний вітер. Удари барабанів ставали дедалі гучнішими, давлячи на психіку. 

Та ніхто не зважав на це. Ніхто, крім Гоші. 

                         Через абсурд і ритм 

                          лунає музика нового дня.

                           Та ніхто її не чує -

                            бо давно оглухли. 

                             Звикли лиш до барабанів й маршу.                               Зламана реальність дарує радість.  

                                Театр абсурду ставить 

                                 на кін усе, що має. 

Замість дощу з неба почали падати монети і мотузки. Люди ходили по колу, як коні по арені цирку. Зношений одяг і відсутній погляд. 

Гоша, дивлячись на них, раптом згадав одну з картин Ван Гога. 

Перед його очима постали соняшники з цигарками в зубах. Вони жваво обговорювали творчість Альбера Камю та Сімони де Бовуар. 

Раптом усе зникло. Гоша прокинувся у власній квартирі в холодному поту. За вікном світило сонце.

— Ото сон мені наснився, — промовив він, закурюючи цигарку.