Розділ ХХІV

Розділ XXІV

Наступного дня, рано-вранці Радован вирушив верхи у путь. Під час сніданку чоловіки домовились, що рухатимуться до Іскоростеня нарізно. Чеслав, Гостило й Твердята мали найняти човен і далі вирушити водою – річкою Ушею. Вісник новгородського посадника спрямував підкови своїх коней на Малин, а вже звідти битим київським шляхом мав дістатися столиці Древлянської землі.

Змовники розрахували все ретельно. Спочатку Радован привезе листа і подарунки, і спробує усамітнитися з князем. Якщо ж це не вдасться, то він матиме час, щоби дочекатися друзів і приміряти на себе іншу роль – скомороха, а радше той образ, який супроводжував його все життя.

Після розмови з Чеславом юнак довго не міг заснути. Він лежав горілиць на дерев’яному ліжку, дивлячись у неосвітлену стелю і роздумуючи про те, як він має вчинити. Слова старого наставника зронили йому в серце сумнів, проте попередні вчинки завадили зернам вагань пустити стебла і вкоренитися в молодій душі. Радован дійшов суворого висновку: він свій шлях обрав, обрав свідомо, за власним бажанням і з певними сподіваннями. Тож збочувати з нього, задкувати чи шукати манівці, що виведуть на стежку іншого способу існування, не мало жодного сенсу. Треба було йти вперед, робити те, на що одного разу наважився, і виконувати доручення того, кому довірився сам і хто довіряв тобі. Отже слуга з особливих доручень вже не міг стати втікачем-скоморохом, як і не міг стати зрадником. Він мусів зробити те, що йому було наказано, навіть якщо при цьому доведеться жертвувати власним життям або ж життям своїх вірних друзів.

З такими рішучими думками Радован вирушив у путь, маючи на меті на двох конях за пару днів дістатися Іскоростеня. На відміну від товаришів, котрі рухались Ушею безупинно, вдень і вночі, під вітрилом та на веслах долаючи опір річкової течії, Радован мав відпочивати сам і давати спочинок коням, яких потрібно було годувати і напувати. Тож в результаті усі змовники мали прибути в серце Древлянської землі майже одночасно. Крім того, дорогою необхідно було випитати у місцевих жителів щодо ситуації як у самому місті, так і в його околицях.

Виїхавши із наддніпрянського селища, Радован одразу пристав до купецької валки, що рухалась углиб Древлянської землі. Торгівці везли шкіру та різні вироби місцевих умільців. Хоча по всій Русі товар вироблявся майже однаковий, проте на території кожного племінного об’єднання готова продукція мала власні особливості. Тож будь-яка річ, що була хоч трохи не схожою на вироби місцевих ремісників, завжди користувалася попитом, особливо у людей заможних та сановитих.

Спілкуючись дорогою із торгівцями, Радован дізнався, що загалом люд у державі почувається спокійно. Навіть смерть великого кагана Володимира, котрий майже три десятиріччя одноосібно правив країною, не вразила людей. А тим більше їм було байдуже до будь-яких змін на великокнязівському престолі. Поспільство жило сьогоденням – тим, що вирощувало і виробляло власними руками. Тож людей більше цікавило, скільки врожаю вони зберуть і чи зможуть зберегти його до наступної весни. Ремісників турбувала наявність сировини, а гендлярів – стабільність вартості товарів, адже в умовах династичних метаморфоз ціни в інших країнах Європи нерідко повзли вгору, насамперед на найнеобхідніше – сіль, металеві вироби та зерно.

Слухаючи розмови склепарів, які щиро сповідувались своєму новому знайомому у власних турботах, Радован раптом усвідомив, що насправді увесь світ поділений на окремі виробничі клани або соціальні стани, які дбають виключно за власні інтереси. І те, що відбувається у колі бояр, навряд чи коли-небудь турбуватиме посполитих, а до проблем торгівців немає діла священикам чи сільським війтам. Кожна людина прагне особистого комфорту – смачно поїсти, тепло вдягтися, мати дах над головою і бути впевненою в тому, що завтра життя буде таким само як і сьогодні. Аби не гірше. Єдина особливість, що різнила насельників Землі, то це спосіб, у який самі люди добували собі хліб, адже кожен мав власну професію чи ремесло. «Невже Чеслав мав рацію, коли казав, що скоморохи, котрі полишили лицедійство заради іншого ремесла, таки несуть добро, а я – жнивую на ланах людського життя? – міркував Радован, згадавши раптом їхню вчорашню розмову. – То може, і справді варто все це покинути і просто шукати себе в іншому рукомеслі, якщо я таки хочу мати дах над головою і родину? Може дійсно, варто опанувати якесь рукомесло і жити спокійним, тихим, розміреним життям, де ніхто тобі не наказуватиме і не примушуватиме роботи лихі справи?»

Так чорний полоз сумніву знову вліз в душу юнака, відтак залишок шляху Радован долав із важким серцем.

***

Перша зупинка була у Малині, куди князівський посланець прибув вже коли сонце сховалось за обрієм. Хоча Радован розрахував час вірно і обрав правильний маршрут, проте потрапити до Малина вчасно, до заходу сонця таки не встиг. Дорогою трапилась прикрість – один із двох князівських коней раптом зашкандибав. Як з’ясувалось, у тварини відірвалась підкова і, тримаючись на одному цвяху, дзвінко гримотіла по битому шляху.

Радован одразу ж зупинився і кинувся роздивлятися кінське копито. Вухналі, якими кріпилася підкова, були геть стерті, тож не було нічого дивного в тому, що сталося. Парубок не мав змоги самотужки полагодити збиту підкову, бо для цього потрібна була допомога коваля, тож залишалося лише зробити тварині полегшення. Юнак руками зідрав з копита зіпсовану підкову і разом з єдиним цвяхом, що залишився, сховав її у свій місткий шкіряний гаманець, який висів при поясі. Зоставалося лише дістатися першого-ліпшого поселення, де були ковалі, і перепідкувати коня. Проте тепер шлях князівського посланця значно уповільнився: накульгуючи на одне непідковане копито, змінний кінь рухався неквапом, тож годі було думати про те, аби використати його під сідло. Відтак Радован змушений був робити часті зупинки, аби давати відпочинок коневі, а це ще більше подовжувало шлях.