Розділ ХХІІІ

Розділ XXІII

Дорога до Древлянської землі виявилась довгою і виснажливою, і подекуди здавалась безкінечною, ніби степ за Тясмином. Чугайстер пересаджувався із сідла на борт лодії і знову у сідло, або згодом знову зайти на борт човна. До того ж, почалися осінні дощі, часом – справжні зливи, які не лише змочували вершника і його коней, а й перетворювали дорогу на справжню баюру, загрожуючи втопити князівського посланця. Тут, на новгородській півночі холоднішає рано: ледве минуло Купайло і сонце звернуло на зиму, як негайно ж повіяло осінньою вогкістю. А після Рожаниць почали зникати останні залишки тепла, які ніби здувало холодним північним вітром. Ще й осінні тумани регулярно вкривали землю непрозорим серпанком, загрожуючи збити подорожнього зі шляху.

Чугайстер мав дістатися Іскоростеня, де знаходилась резиденція древлянського князя Святослава. Раніше Чугайстер вже бував в Іскоростені: мандруючи разом зі своїми друзями Руссю, вони заходили і на князівське подвір’я, відвідували будинки заможних древлянських бояр, виступали на площах міст та селищ. Тож вчорашньому скомороху не складно було знайти князівський палац і навіть потрапити туди. Крім того, Чугайстер знав розташування внутрішніх лаштунків та кімнат палацу і принаймні уявляв, де шукати князя. Тож напевне, маючи на руках лист та подарунки від Ярослава, гонець міг би безперешкодно зустрітися з древлянським князем, переговорити з ним, отримати відповідь на лист. Але як непомітно вбити князя Святослава і потім, не здіймаючи галасу, втекти звідти, та ще й з головою одного із Володимировичів під пахвою – того Чугайстер не знав. І думаючи про це, шукаючи можливих способів виконати наказ, дійшов невтішного висновку: або ж Ярослав навмисне відправив його на смерть, або ж настільки впевнений в ньому, в його спритності та винахідливості, що й справді обрав для здійснення свого плану єдину можливу кандидатуру, котра була здатна це здійснити. Причому зробити наодинці, без допомоги варягів чи вояків князівської дружини. Роздуми над цим з одного боку надихали юнака, а з іншого – сповнювали його душу смутком.

Втім, роздумуючи над покладеним на нього завданням, Чугайстер водночас намагався витягти із пам’яті спомини про колишні відвідини Древлянської землі, спілкування з її жителями. Особливо ж юнак намагався згадати людей із князівського оточення – бояр, мечників, тивунів. Саме через них можна було б спробувати підібратися до князя, втертися до нього в довіру і, заманивши у безпечне для самого Чугайстра місце, вбити, обезголовити і затим щасливо втекти. Чугайстер пам’ятав про непросту атмосферу, яка панувала в Деревах: попри те, що в головних містах-осідках – Малині, Іскоростені, Вручому, Турові та Дорогобужі знаходились князівські адміністрації, підпорядковані безпосередньо князю Святославу, як посаднику Древлянської землі, тут жили також діти й онуки тих, хто пережив геноцид, що його вчинила щодо древлян вдова князя Ігоря – Ольга. Тож міцна місцева боярська опозиція завжди була готова до повстання, аби оружною рукою видворити за межі краю варязьких прихідьків, хоча й достатньо слов’янізованих за останнє півстоліття, і відновити права владарювання нащадків князя Мала. Втім, і Чугайстер був свідомий цього, що серед місцевої еліти було і чимало таких, хто схвально сприймав владу нащадків Рьорика з Ютланду. Адже нинішній князь древлянський Святослав був онуком Малуші – доньки князя Мала, а відтак його прямим нащадком, хоча й робичичем. Навіть факт підневільного стану бувшої князівської доньки, що стала ключницею Ольги, тобто була фактично князівською рабою, аніскільки не міняв ситуації. Головне, що завдяки Володимиру на великокнязівському Київському столі, а відтак і на князівському столі Древлянської землі перебували нащадки останнього оборонця її незалежності – Мала Древлянського. Тож, принаймні у такий спосіб останній князь Деревської землі, який хоча і ненадовго, а таки виборов незалежність від Києва, реалізував свою мрію – передати владу на Руссю власним нащадкам.

Розмірковуючи над усим цим, Чугайстер намагався передбачити, чи зможе він знайти підтримку й допомогу серед опозиційних до чинної влади бояр, і чи не вийде так, що шукаючи підтримки сам потрапить до пастки, внаслідок чого бояри-опозиціонери видадуть його своєму князеві. Чим більше він про це розмірковував, то більший сумнів його охоплював. Чугайстер був звичайним скоморохом-безхатьком, про справжнє походження якого тут ніхто нічого не відав, тож зав’язати міцні та надійні стосунки із людьми, що перебували на іншому щаблі соціально-станової драбини він не міг. Смерд та холоп ніколи не стане рівнею боярину чи іншому представникові князівської адміністрації. Хіба лише завдяки власній неабиякій звитяжності, що піднесе його на один рівень із рештою князівського оточення. А коли так, то нема і мови про довірливі та щирі стосунки між різними за походженням людьми, навіть якщо вони готові об’єднати зусилля у боротьбі з чинною владою. Відтак Чугайстру залишалось розраховувати лише на себе самого, сподіватись на власну кмітливість та спритність. Розповісти ж про своє справжнє походження означало звести над власною головою чиюсь важку сокиру: у кращому разі не повірять – без свідків та доказів сприймуть як самозванця, можуть побити, аби провчити нахабу; у гіршому ж – неодмінно віддадуть князю. А той не церемонитиметься з бранцем, бо усі конкуренти правлячої династії мають бути упокорені, знищені або ж знешкоджені. Порубів та ям вистачить на всіх, хто не сприймає чинну владу, або ж спробує заявити про свої права на великокнязівський стіл чи племінний уділ. Отож, залишалось і далі зберігати власне інкогніто: грати роль Ярославового слуги, таємного посланця, князівського гінця. І саме у цій ролі варто було готуватись до головного акту – здобуття голови Ярославового брата-конкурента.