Розділ XXII

Розділ XXII

Князь Ярослав справді не став чекати прибуття Чугайстра. Вирішивши у Новгороді питання із бунтівниками, він почав готувати військо до виступу. У самому Новгороді мав залишитися тисяцький Костянтин, аби уберегти місто від можливої небезпеки. За кілька днів Ярослав на чолі численної армії виступив на південь. Часу у нього залишалось обмаль.
Відправивши Чугайстра до Ростова, посадник добре усвідомлював, що не варто чекати від слуги звісток і витрачати на це час. І хоч якими б не були результати поїздки відданого слуги до Ростова, потрібно було діяти. Кожен згаяний день слугуватиме проти нього, а не за. Навіть, якщо Чугайстру з вояками і не вдасться вразити брата Гліба, Ярославу все одно потрібно вирушати у похід. Навіть за умови небезпеки можливої загрози із запілля. Опинитися поміж Святополком та Глібом небезпечно. Але ще більшою небезпекою є сидіти й чекати, і це в той час, коли Святополк щодня нагромаджує військову потугу. «А що, як раптом до нього приєднається Мстислав? А що, як Брячислав Полоцький виступить на їхньому боці? А що, як Судислав Псковський надумає захопити зненацька Новгород за відсутності Ярослава – захопити і приєднати до свого уділу?.. Ні, треба діяти швидко і напевно. Легше перемагати братів поодинці, аніж усіх гуртом», – міркував новгородський князь. До того ж, у Ярослава в Києві і під Києвом є численні спільники. Та й печеніги стоять на південних кордонах. Певно, відтягнуть частину Святополкової потуги на себе. Головне – не переборщити, не перехитрувати самого себе. Тому спочатку – на Київ. Затим – на Псков. Після Пскова – на Полоцьк. А там буде видно – чи на Ростов, чи на Тмутаракань...
Але реальність виявилась дещо іншою. Коли Ярослав дізнався, що Святополк схилив до спілки печенігів, він зрозумів, що перемога вислизає йому з рук. Так, печеніги виявилися хитрішими. Вони узяли Ярославове срібло та дарунки, для виду кілька тижнів турбували південні кордони Русі, а затим раптом пристали до спілки зі Святополком. «Певно, спокусив їх брат можливістю пограбувати Новгородську землю. Бо інакше не погодилися б хани. Але не врахували номади, що важко їм буде воювати серед боліт та драговини. Це не степ, тут не розвернутися у лаву, не охопити із запілля, не засипати хмарою довгих співучих стріл».
Тому Ярослав вирішив іти просто на Київ, збираючи дорогою усі військові загони: охочих людей, нечисленні гарнізони містечок, мечників та тивунів з підлеглими – усіх, хто тільки спокуситься можливістю збагатитися. «Головне – заохотити людей, а там видно буде, чим я розраховуватимусь – грошима, крамом чи добрим словом. Може, кого і скарати доведеться... За зраду великому кагану Володимиру та кагану Святополку». Ярослав не мав жодних докорів сумління. Для нього зараз головною метою була перемога. А там буде видно, як поводитися. Якщо Чугайстер не збрехав і скоморохи зробили свою справу, то на півдні його мали чекати як визволителя, як охоронця давніх традицій та батьківських звичаїв. Це давало впевненість у перемозі і майбутній підтримці всіх його починань. Але лише після того, як буде здобуто Київ – столицю держави та отній стіл. Адже лише посадивши у Києві своїх бояр та вірних людей, замінивши усю князівську адміністрацію – биричів, мечників, тивунів та інших челядників померлого кагана, можна було розраховувати на повний успіх та подальше багатолітнє панування. Це був закон життя: кожен новий князь приводив із собою і свою нову команду.
Дорога на південь виявилась досить важкою: почалися осінні дощі, майже щодня вихорів холодний вітер. Звичайні протоптані шляхи перетворилися на суцільну баюру. Коні разом з вершниками потопали у калюжах; накрамовані військовим спорядженням вози застрягали у глевкому ґрунті; промоклі до останньої одежини люди ледве пересували ноги. Військовий дух поволі випарювався, ніби юшка з розжареної сковорідки. Суворі з виду чоловіки ставали похнюпленими та не гомінкими. В очах багатьох оселявся сумнів та невдоволення. Лише варяги зберігали цілковитий спокій та впевненість. Діти півночі, загартовані у боях, звиклі до тягарів військових походів, вони аніскільки не виявляли власних почуттів невдоволення осінньою негодою. Навпаки, усі були заклопотаними та енергійними, демонструючи оточуючим приклад витривалості та рішучості. У порівнянні з їхньою батьківщиною, зараз тут – на Русі – було досить тепло та зручно. До того ж попереду вже майоріли обриси перемоги та майбутнього збагачення і слави. Вікінги рухались двома шляхами – одні пішки, на чолі війська; інші – у човнах, разом із князівською дружиною. Це було зручно і завбачливо: у разі виникнення перепони, саме варяги мали стати тим залізним клином, який повинен був змести з-перед себе будь-яких ворогів – чи на землі, чи на воді.
Князь Ярослав був на одному з човнів. За цей час він заприятелював з варязькими керманичами та воєводами, декого з них наблизив до себе, засипав подарунками. Це мало прихилити на його бік цих мужніх чоловіків, убезпечити від зради чи боягузтва. До того ж, подібне приятелювання давало князю ще одну перевагу: у випадку невдалої війни чи програшу у битві він міг втекти за море разом зі своїми новими друзями. Там, у далекій Швеції можна було пересидіти небезпеку, зібратися із силами і знову вирушити на Русь – проте вже зі значно більшим та потужним військом. Варяги завжди скаржилися на бідність та перенаселеність свого краю, на бажання переселитися в інші землі, слугувати будь-якому іншому господарю, який буде щедрий та терплячий. Тому саме там, у Свейщині, можна було з року у рік черпати необмежені людські ресурси. І не просто ресурси – а все нові та нові ватаги професійних, сміливих та жадібних до чужого майна та військової слави вояків. Адже лише серед них був звичай, коли батько дарував новонародженому малюкові свій меч і казав: «Дарую тобі цей меч. Усе інше здобудеш собі сам. За допомогою цієї зброї». І вони здобували. Варяги ходили походами в усі землі, в усі краї світу. Вони колонізували далекий північ – Ісландію, Фарери, Оркнеї. Досягли невідомого досі Вінланду. Турбували своїми нападами усі європейські держави, арабів та Візантію. Відвоювали собі північні землі франків та південь Італії, підкорили Ірландію та мало не всю Бретань. Ярослав добре відав про успіхи своїх північних сусідів. Князь був не таким, як його брати. Ті проводили час дозвілля у ловах та бенкетах, наслідуючи свого батька Володимира та очікуючи тої миті, коли спадок сам впаде їм у руки. На відміну від них Ярослав активно цікавився усім, що відбувалося у світі, читав іноземні хроніки та літописи, листувався з європейськими вченими та правителями, вивчав мови. Він не чекав, коли влада впаде на нього з неба. Несподівані дарунки долі лише вибивають підпору з-під того, кому вони потрапили до рук. Ярослав свідомо готувався до захоплення влади, готувався заздалегідь, готувався ретельно. Дарма кажуть, що влада – це князівська шапка, яка впала комусь з голови і її достатньо лише підняти. Ні, справжня влада – то влада над свідомістю людей, думками та вчинками підлеглих. І ці думки неможливо привернути на свій бік у водночас. Людей потрібно привертати до себе поступово, неквапом. Когось підкупити, когось умовити, когось залякати або шантажувати за допомогою хитрощів. Ба навіть вбити потрібно людину, якщо вона не поступлива або занадто чесна і не бажає зраджувати свого колишнього господаря. Головне – результат. А засоби не мають жодного сенсу. Це політика, а не гра у кості. Саме тому Ярослав і вдався до послуг найманців-варягів. Тільки з ними він зможе здобути владу. Лише з ними він матиме змогу закріпитися у Києві. І саме тому новгородський посадник і відправив за море найнадійнішого свого мужа – боярина Остромира.
Втім, варягів вистачало і на Русі. Не всі вони минали її на шляху до греків, хозар чи персів. Багато хто оселявся тут, ставав дружинником чи купцем, одружувався з місцевими жінками і закріплювався у цій землі навічно, переймаючи нову мову, віру та звичаї. Саме з варягів діди і прадіди Ярослава створювали перші прикордонні гарнізони, і саме з них створювали військові осередки на землях інших племен – сіверян, древлян, в’ятичів... Такі гарнізони охороняли і водночас контролювали головні річкові та суходільні шляхи. Вони збирали мито і були центрами князівської влади.
Життя князів у підлеглих містах було ненадійним. Народні віча та старійшини завжди ставилися вороже до будь-яких зазіхань на самоврядування з боку нових властителів. Сокира народного гніву завжди була піднесена до неба. І будь-якого найменшого невдоволення іноді було достатньо, щоби ця сокира раптом впала і увігналася залізним зубом у потилицю прибульців. Тому перебування у містах, навіть під охороною дерев’яних стін потужного Дитинця, ніколи не гарантувало князям спокою та надійного захисту. Інша річ – військові поселення варягів. Тут, під захистом кількох смуг дерев’яних та земляних укріплень, у оточенні відданих вояків, які почувалися серед місцевих жителів самотньо і непевно, було більш надійно. Адже варяги знали, що у випадку небезпеки розраховувати на чиюсь допомогу чи хоча б лояльність до себе з боку місцевих не можна. А тому готові були битися до останку, аби лише продати власне життя якомога дорожче, вкрити своє ім’я невмирущою славою і потрапити до Вальгалли, де довічно бенкетуватимуть поряд з богом Одіном. Саме цей фактор і стримував місцевих від збройних виступів та повстань: ніхто не бажав ризикувати головою через якесь дріб’язкове непорозуміння. Лише у тих випадках, коли варяги починали чинити насильство та зазіхати на одвічні права, люд одностайно піднімався. У таких випадках оборонцям не допомагало ніщо – ані кілька рядів високих стін, ані власне військове умільство. Вогонь ненависті до прихідьків спалював геть усе, до чого торкалися його полум’яні язики.
Ярослав неодноразово бував у таких гарнізонах, ночував, бенкетував з його вітязями. Один із них знаходився біля самого Чернігова, в урочищі Коровель. Тут варяги жили більш як сто років, уважно спостерігаючи за столицею сіверян. Там у Ярослава були вірні друзі – Ерік з Упсали, Гаральд з Готланду, Олаф з Естердаларни, ісландці Греттір та Карі. Та й інших князь знав добре, усіх частував, наділяв дарунками, облаштовував весілля з місцевими дівчатами – русинками та сіверянками. Його повинні пам’ятати та поважати за це. Якби вдалося підійти туди завчасно, увесь гарнізон неодмінно перейшов би на бік Ярослава. Князь був в цьому впевнений. До того ж. ця залога контролювала одразу два шляхи – річковий та суходільний, що вели з Києва до Чернігова і далі. Отже, той хто контролював ці шляхи, контролював і усю Сіверянську землю. А якби до власних військ Ярославу вдалося приєднати ще і чернігівців, разом із численними сіверянами, то, певно, Святополку б тоді просто не вистачило б сил для опору. Усе це Ярослав добре усвідомлював, а тому квапив вояків уперед, майже не дозволяючи зупинятись на відпочинок. І військо рухалось уперед, рухалось доти, доки на лівому березі не з’явилися обриси фортеці. То був Любеч – перший крок на шляху до захоплення влади. Але поміж Любечем і Ярославом, як виявилось, стояла... величезна армія князя Святополка.