Розділ XXI

Розділ XXI

Чугайстер прибув до Новгорода запізно – Ярослав вже виступив на Київ. Замість князя на Чугайстра чекав Жирослав. Вислухавши розповідь про вбивство князя Гліба, покоївник хижо усміхнувся.
– Молодець, – мовив похмуро. – Князю це сподобається.
– То що – можна кілька день відпочити? – з надією в голосі запитав Чугайстер, маючи за мрію відвідати будинок Милонега, побачити Мальву.
– Відпочиватимеш на тому світі, – пожартував Жирослав. – Ти гадаєш, для чого я тебе тут чекаю?
– Для чого?
– Щоби передати тобі новий наказ князя Ярослава.
– Новий наказ? – Чугайстер враз спохмурнів, засмучений такою звісткою.
– Еге ж. Зараз мусиш вирушати у Древлянську землю.
– Нащо?
– Знайдеш князя Святослава. Оскільки поїдеш сам, без супроводу та без свідків, то маєш привести його голову.
– Голову князя?!
– Так. Привезеш її посаднику – в Любеч, Чернігів або ж прямо у Київ. Зважаючи на те, де саме знаходитиметься Ярослав.
Чугайстер важко зітхнув. Нове завдання було не лише несподіваним, воно було просто неможливим. Але відмовитися...
– Як я зможу наблизитися до князя Святослава? Хто мене до нього допустить?
– Ги-ги! Страшно? – Очі Жирослава засяяли презирством.
– Не страшно. Але до князя Святослава мене... самого... ніхто не пустить. Ярослав мусить це розуміти.
– Все вірно, – покоївник ошкірився. – Тому наш князь про все подбав. Повезеш Святославу князівського листа і подарунки. Це дозволить тобі зав’язати з древлянським князем товариські стосунки. А далі вже сам міркуй – як та що. Але накази нашого князя виконуються – швидко і вчасно. Ти це знаєш.
– Знаю. – Чугайстер похитав головою, втомлено зітхнув. – То коли я маю виїжджати?
– Негайно!
***
Але Чугайстер не послухав Жирослава. Замість того, щоби одразу поїхати у Древлянську землю, де на його очікувало ще одне відповідальне князівське завдання, він вирішив зробити гак. Вершина цього гаку знаходилася в обійсті старости Милонега. Там на нього чекала Мальва...
Чугайстер приїхав у селище під вечір. Осіннє сонце вже міцно стриміло на зелених вістрях сосен та ялин. Погода була тихою, а останнє літепло надихало на приємні роздуми та мрії. Парубок ще здалеку помітив свою майбутню наречену: Мальва знімала з довгої линви випраний одяг, який складала у дерев’яний шаплик.
Першими озвалися сільські пси. Здалеку відчули носами дух спітнілих коней, почули легкий передзвін збруї та тупіт копит, і негайно ж підняли ґвалт, заохочуючи гучним гавканням одне одного.
Собача брехня привернула увагу дівчини. Мальва озирнулася у бік дороги і помітила самотнього вершника, котрий наближався, ведучи на поводі іншого коня. Вона бачила Чугайстра лише двічі, ще й протягом короткого терміну, але упізнала його одразу ж. Дівчина випросталася: її серце тьохнуло, застрибало у грудях наляканою пташиною, а руки безсило опустилися. Лише очі Мальви уважно спостерігали за верхівцем, який наближався до їхнього обійстя – широкораменний, стрункий, з гордовитою, майже князівською поставою.
На валування собак із хати вискочили дітлахи. Помітили незнайомого вершника, з цікавістю почали його розглядати. Князівські вояки були в цих краях рідкістю – хіба що коли приїздили по податки. А тому будь-який зайда негайно викликав цікавість або острах.
Чугайстер під’їхав майже упритул, зупинив коня й завмер, не зводячи очей з дівчини. Затим спритно зістрибнув з коня, скинув з голови шапку, вклонився.
– Помагай Боже! – мовив, вітаючись з господарями.
– Помагай і тобі! – майже одночасно відгукнулися дівчина та її небожі.
– Дасте притулок подорожньому? – чи то запитав, чи то запропонував гість.
– Ласкаво просимо! – мовила Мальва і опустила очі.
Чугайстер демонстративно простягнув до хлопчиків повід, заохочуючи їх.
– Кому можна довірити мого друга? – запитав, хитро мружачись.
Хлопчаки наввипередки кинулися до гостя, почали штовхатися, намагаючись не дати один одному ухопити повід. Кожному хотілося потурбуватися про коней, продемонструвати перед гостем власну дорослість та хазяйновитість.
Чугайстер усміхнувся, спостерігаючи за хлопчачою суперечкою. Діти в цих краях дорослішають швидко: заледве спинаються на ноги, як негайно ж стають помічниками у родині. «Життя вчить. Життя примушує мужніти швидше, ніж то закладено звичаями Роду», – подумав юнак.
– Чого сперечаєтесь! – гукнув до малечі. – Маю двох коней, то й потурбуйтеся про обох!
Колотнеча одразу ж ущухла. Менший хлопчак змушений був поступитися своєму старшому за віком братові. А тому попрямував до запасного коня, рішуче узявся за повід, заклопотано поплескав малесенькою долонею тварину по морді, після чого рішуче потягнув вузду до себе, демонструючи тварині силу та господарські навички. Чугайстер зауважив те, задоволено усміхнувся; вже за мить хлопці повели коней гостя до конов’язі.
Мальва розгублено стояла посеред двору і не знала, чи продовжувати й далі знімати висхлий одяг, чи приділити увагу гостеві – її майбутньому чоловікові. Чугайстер теж стояв нерухомо, лише не зводив власного погляду з надзвичайно привабливої дівчини, що мала незабаром стати йому за дружину. Він теж почувався невпевнено, але оскільки був лише гостем, то мав чекати запрошення. Або відмови...
– Мальво, ану запрошуй свого «князя» до хати!
Голос старшої сестри пролунав раптово і вивів дівчину зі стану оціпеніння. Юнка озирнулася, зауважила легкий усміх на обличчі сестри, котра визирнула з хати, полегшено зітхнула.
– Прошу гостя до оселі! – видихнула, навіть не поглянувши Чугайстрові в очі.
– Дякую! – коротко відповів той і рушив до будинку.
***
Чугайстер не мав часу на тривалі гостини. Йому праглося лише увидіти свою наречену, погомоніти з нею, відвести душу у спілкуванні з єдиною рідною для себе людиною, з якою незабаром мав пов’язати власну долю і життя. Він погано уявляв, куди їде і для чого. І ще менше усвідомлював те, чи в змозі буде повернутися назад живим та при здоров’ї. Парубок не хотів лякати свою наречену невизначеністю їхнього майбутнього, але він мав, просто повинен був попередити її про те, що від’їжджає далеко і... можливо надовго. Щоби у разі чого не чекала його, не витрачала марно час на очікування та сподівання, а шукала собі іншу пару, іншого Лада. Попереду на Чугайстра чекала небезпека, реальна небезпека, а тому йому хотілося бодай з кимсь переговорити, звільнити душу від сумнівів.
Після невибагливої вечері – окрайця житнього хліба й склянки свіжого молока, яким гостя пригостили господарі, Чугайстер відчув деяку полегкість. Порожній шлунок завжди викликає напруження і легке роздратування. Гість щиро подякував господарям за гостинність і попросив у старости дозволу поговорити з його донькою наодинці.
Милонег запитально поглянув на Мальву, але не побачив в її очах ані найменшого остраху чи спантеличення. Він схвально схитнув головою, лише мовив наостанок:
– Спатимеш, синку, на печі. Дівчата застелють тобі...
– Дякую за гостинність, але я мушу від’їжджати, – відказав гість.
– Від’їжджати?! Проти ночі? – Староста був щиро здивований звісткою.
Чугайстер знизав плечима, із сумом поглянув на майбутню дружину.
– Я на князівській службі. А тому не маю волі робити те, що схочу. Принаймні, зараз не маю волі...
Милонег із розумінням похитав головою. Староста добре знав, що то таке – бути князівським слугою. Навіть попри всі вигоди та матеріальний добробут, людина почувається на княжім дворі радше рабом, аніж одним із шляхетного оточення володаря.
– Роби, як знаєш, – мовив тихо. – Твоїх коней нагодовано й напоєно. З ними можна хоч до Пскова, а хоч би й до самого Ростова їхати.
Останні слова старости викликали у Чугайстра стурбованість. Він навіть здригнувся, почувши згадку про Ростов. «Як? Звідки Милонег знає про Ростов? – майнула підозріла думка. – Невже й сюди докотилася звістка про вбивство княжича Гліба?» Чугайстер уважно поглянув на старосту, але не помітив у його очах геть нічого такого, що свідчило б про обізнаність чи підозри старого. Натомість Милонег виглядав спокійним чи навіть втомленим. «Отже, то лише випадковий збіг, – здогадався юнак. – Але збіг неприємний. Треба бути з цим Милонегом обережнішим. Хто зна, що це за людина, і чому саме з ним вирішив породичатися посадник. Хоча вибір нареченої є надзвичайно вдалий – справжній князівський вибір. Напевно, варто подякувати Ярославу за це. За таку дівчину, як Мальва, я не те що Святослава заб’ю, я всю Русь кров’ю заллю. Так, я ладен зробити це, але головне – це повернутися живим та неушкодженим. Повернутися сюди, де на мене чекає наречена, майбутня дружина...»
– Мальво, ходімо надвір, – запропонував дівчині. – Маю обмаль часу.
Дівчина тихо підвелася з лави, на якій сиділа увесь час, не зводячи пильного погляду з юнака. І так само тихо, майже непомітно вийшла надвір.
– Ще раз дякую, старосто, за гостинність, – мовив Чугайстер і підвівся з-за столу. – Нехай Боги Роду будуть щедрими та добрими до вас!
Господарі подякували, але проводити гостя до дверей не наважилися.
Парубок низько схилився у поклоні, Милонег лише схитнув у відповідь сивою головою. Обряд зустрічі гостя було завершено.
***
Вони рушили дорогою, що утікала із селища і зникала у густому лісі. Позаду чулося валування сільських собак, котрі добре відчувала писками дух прихідька. З німого лісу лунали поодинокі голоси птахів. Чугайстер вів на поводі коня. Інший покірно йшов позаду, приторочений поводом до сідла першого. Поряд із хлопцем легкою ходою простувала Мальва.
Чугайстер відчував легке чуттєве заціпеніння, а тому не міг сказати дівчині всього, що хотів сказати. Він говорив лише про головне: про те, що зараз дуже заклопотаний, про те, що служба у князя вимагає багато часу і сил, і про те, що незабаром усі складнощі обов’язково мають зникнути і натомість обов’язково почнеться нове життя. Дівчина слухала все те мовчки, не перебивала і не ставила запитань. Певно, вона була згодна на все, і єдине, що її по-справжньому турбувало, так це те, коли саме юнак повернеться.
Зненацька Чугайстер зупинився, з тугою поглянув на дівчину, на її вроду, ніби бачив усе те в останній раз. Мальва відчула ту переміну в хлопцеві, здивовано зупинилась.
– Мальво, якщо я за півроку не повернуся, то ти... не чекай мене. Шукай собі іншого Лада.
– Як?! Чому? – Дівчина заледве отямилась від почутого.
– Я маю виконати одну річ. Але це пов’язано з небезпекою. Хто зна, чи впораюсь я з цим, чи не стане мені хто на заваді. Тому й кажу: якщо за півроку я не повернуся – шукай собі іншого Лада.
Юнка зненацька кинулася парубку на груди. Обплела його тонкими руками, гірко заридала.
– Не від’їжджай, Радку!.. Не кидай мене!.. Я не хочу, щоб ти полишав мене назавжди... І не хочу іншого Лада!.. – Дівочі сльози воложили Чугайстру одяг, викликали збентеження та сумнів. – Залишся зі мною!.. Краще втечемо звідси куди-небудь!.. Сховаємося у густих лісах, у самих нетрях, де немає ані шляхів, ані річок, – самі лише драговини. Там нас ніхто не знайде...
Чугайстер спохмурнів. Він не знав, чому Мальві раптом спало на думку тікати. «Від кого тікати – від батька? Чи від князя Ярослава?» Остання думка навіть викликала гіркий усміх. «Але хіба від нього втечеш? Той скрізь знайде. Та й взагалі – навіщо тікати? Втікати від свого щастя, від добробуту та облаштованого майбуття?» Чугайстер ніжно обійняв дівчину, відчув руками її пружне тіло, притулився вустами до її чола, спробував заспокоїти.
– Мальво, не треба нікуди тікати. Я кохаю тебе, а тому і кажу: якщо я раптом не повернуся – шукай собі іншого...
– Ні! – Дівчина заридала ще голосніше.
– Так! Але не раніше, ніж за півроку. А тому обіцяю: я обов’язково повернуся до тебе. Повернуся швидко. Хай там що на мене чекає... у дорозі. Але я обов’язково до тебе повернуся. Клянуся Богами Роду!
Юнак поцілував Мальву у вуста. Цей поцілунок викликав у нього дивну тугу від того, що він не може залишитися зараз тут, з нею, хоча б на одну ніч. Але саме тому він мав обов’язково повернутися, виконати свою обіцянку, якщо хотів для себе та для коханої щастя.
Мальва зненацька підвела голову, поглянула на юнака. Її очі були червоними, обличчя блідим, щоки вологими від сліз.
– Радку, не служи князю. Він поганий володар!
– Що ти таке кажеш? – здивувався Чугайстер. – Він допоміг нам знайти одне одного. Дав посаг...
– Ти нічого не знаєш... Князь Ярослав ніколи й нічого не робить від серця. Він з усього прагне мати користь.
– А хіба ми усі не такі?
– Ми не такі. Ми – селяни. Наша влада не розпросторюється далі рала чи сокири. А він – князь. Він має владу, силу та права. Не служи йому! Князь не зупиниться, якщо йому потрібно буде принести когось із слуг у жертву.
Чугайстер усміхнувся: він розумів, що дівчина просто не хоче його відпускати, а тому верзе казна-що про новгородського князя. Насправді ж князь не такий, яким вважає його Мальва. Він мудрий, розумний, далекоглядний та щедрий. Дає кожному зі своїх підлеглих відповідно до ступеня довіри та відданості. Хоча... і вимагає від служебників дієвості та готовності виконати будь-який свій наказ.
– Дурниці! Князь своїх не кидає напризволяще. Навіщо це йому? Аби потім залишитися без помічників? Ні, Ярослав – вимогливий князь, але він і нагороджує по-князівськи. От як мене, наприклад. Таку мені наречену знайшов, про яку інші слуги можуть лише помріяти...
Чугайстер не договорив. Мальва раптом знову гірко розридалася, затіпалась усім своїм тілом.
– Чому ти плачеш, кохана?
– Ти не знаєш князя Ярослава... Ти зовсім нічого про нього не знаєш...
– Я знаю князя. – Рішуче заперечив Чугайстер. – Дуже добре його знаю. А тому вір мені. Я обов’язково повернуся, і ми знову будемо удвох. Я заберу тебе до Києва. Ми з тобою збудуємо там оселю, заведемо господарство і наплодимо купу дітей...
Мальва розридалася ще гучніше. Вона хапала хлопця за одяг, заперечливо хитала головою, але не могла нічого сказати, ніби якась сила припнула їй язика. Чугайстер поцілував дівчину і спробував легенько її відсторонити від себе. Юнка міцно трималася за його одяг, гейби передчувала, що це може бути їхньою останньою зустріччю. Вона раптом опустилася на коліна, оповила руками Чугайстру ноги, ніби просила вибачення за щось. Парубок підхопив її, поставив на ноги, міцно притис до себе, спробував заспокоїти.
– Я маю їхати. Мене чекають. Зрозумій це... кохана. Але обіцяю, це – не надовго. Я обов’язково до тебе повернуся – хоча б на день чи два, але завітаю до вас у гості. Вір мені.
Мальва заперечливо похитала головою. Її тендітні плечі здригалися, проте від надлишку емоцій дівчина, здавалось, втрачала останні сили.
– Радку, тебе чекає князь Ярослав? – врешті спромоглася запитати.
Чугайстер зітхнув, озирнувся, із сумом поглянув у далечінь – на шлях, яким він прибув сюди з Новгорода. Дорога губилася в лісових хащах, так само як у невідомості губилось і його майбутнє. Їхнє з Мальвою майбутнє. Адже це грядуще залежало саме від нього, від Чугайстра, від його розуму, спритності та сили, від того, чи зможе він здійснити те, до чого його примушують життєві обставини.
– Ярослав чекає не мене, – відповів тихо, ніби боявся, що хтось може підслухати те. – Він чекає виконання своїх наказів.