Розділ ХХ

Розділ XX

Чугайстер прокинувся від того, що хтось міцно трусив його за плече. Нічого спросоння не тямлячи, парубок через силу розплющив очі і побачив над собою темні обриси Горясера: затуляючи обіднє сонце, той схилився над старшим у лодії і намагався його збудити.

– Що таке? – запитав, нічого не розуміючи, Чугайстер.

– Лодія іде, – мовив хозарин.

– Куди іде?

– На Київ іде.

– На Київ?

– Я кажу: лодія з князем Глібом іде по Дніпру...

– Де?! – Нарешті усвідомивши почуте, Чугайстер негайно схопився на ноги.

– Он, з-за мису випливає.

Горясер вказав рукою у ошатний, розмальований човен з кольоровим вітрилом, що, недбало похитуючись на дрібних Дніпрових хвилях, мляво повз по водяному плесу.

– Точно він?

Чугайстер втирав кулаками очі, намагався краще розгледіти незнайомий човен.

– Так. Я його бачив у Ростові. Саме цей човен і ладнали до відплиття...

Чугайстер хотів якнайкраще роздивитися князівський човен, аби не помилитися, проте не було часу – ходовий вітер та течія досить швидко рухали лодію вперед, до Києва; парубок обернувся до команди: усі вже були на ногах і лише чекали наказу до дій.

– Озброюйтесь, вдягайте обладунки – але під сорочки! Шоломи не вдягати, бо здалеку помітять. Списів та щитів до рук не брати, до самого абордажу: маємо робити все непомітно, а напад має бути раптовим. І як озброїтесь, то одразу ж ховайтеся у наметі – най не бачать, скільки нас тут є насправді.

Чугайстер озирнувся, пошукав очима варягів. Ті були спокійні, мов кам’яні брили. Лише небесно-блакитні очі чоловіків палахкотіли недобрим вогником. Певно, їм вже давно праглося крові і війни. Бо пролита кров завжди передує збагаченню, а війна – піднесенню слави. Чугайстер зупинився поглядом на стерничому.

– Рагнаре, став вітрило, бери шлях на отой човен – тільки не круто, аби вони передчасно не звернули на нас уваги та не заметушились.

Вікінг усміхнувся, схвально похитав рудоволосою головою, проте нічого не відповів. Він крикнув щось своїм товаришам і наблизився до щогли. Доки Олаф з Еймундом вправно й швидко витягували з води якорі, які тримали лодію у покорі біля берега, Рагнар недбало смикнув за довгий шкіряний шкот, послаблюючи вузли. Вітрило враз зашурхотіло, звільняючись із владних утисків міцної кодоли, стрімко розпустилося, а вже за мить, ухопивши у свої обійми обідній вітер, стріпнулося, замайоріло хвилями міцного полотнища, а затим раптом напнулося і владно потягнуло човен уперед, до середини ріки. Зарипіла щогла, завищали борти дракара, що стискувались зусібіч важкою водою, загуркотіла під численними кроками чоловіків дерев’яна підлога, а уся лодія вже геть сповнилася брязкоту та дзвону. Вояки озброювалися, водночас намагаючись не створювати зайвої метушні.

Чугайстер нашвидкуруч зачерпнув з місткої діжі кілька пригорщей води, бризнув собі на обличчя, розганяючи сон. Потім причепив до пояса меч, перевірив, чи легко він виймається з піхов, намацав на іншому боці ножа. Начебто все було на місці, під рукою, готове до використання. Парубок окинув поглядом підлеглих: члени команди швидко і німотно готувалися до бою, ладнали зброю, вдягали під сорочки та туніки кольчуги і панцирі. Чугайстер став на носу лодії, аби усе добре бачити. Берег віддалявся поволі, залишаючись за бакбортом, і якби не це, не скрип щогли та не легке хитання човна, хлопець навряд чи зрозумів, що лодія дійсно пливе, а не стоїть на місці.

Коли всі озброїлися, чоловіки почали один за одним ховатися у наметі, що стояв поміж щоглою та кормою. Власне то були запасні весла, що лежали, закріплені, на двох опорах, і над якими було перекинуто довгий та широкий шмат парусини. За хвилину лодія спорожніла, ніби усіх членів команди раптом злизала велика морська хвиля. У лодії залишились лише Чугайстер, варяги та Горясер зі своїми хлопцями. Усі уважно спостерігали за човном, який вже минав їх, розтинаючи корпусом Дніпрові хвилі.

Човен був великий і місткий. Його борти були пофарбовані у яскраво коричневий колір, а останні дошки – у червоний. Такого ж кольору було і вітрило, на якому була вишивка – князівський тризуб, проте дещо менший у порівнянні з традиційним знаком великого кагана Володимира. Усе це свідчило: лодія дійсно була князівською і на ній, без жодного сумніву, пливе до Києва сам князь Гліб. Човен посувався не дуже швидко – рух Дніпрової води поєднувався з ходовим вітром, і усе це сприяло легкому та впевненому руху байдака. На лодії не було помітно жодних ознак тривоги: один із човнярів стояв на носі і дивився уперед; керманич перебував на кормі і ледачкувато керував кермом; члени команди та князівського почту сиділи чи лежали на палубі, нудилися або грали у кості. То був зручний мент для нападу – ніхто на князівському човні не очікував підступу, не здогадувався про загрозу, що нависла над усіма. А тому навряд чи спромігся б організувати пристойний опір. Єдине, що потрібно було зробити Чугайстру та його воїнам – це непомітно наблизитись до лодії і навально вдертися на її палубу. Але саме це і було найважчим.

Чугайстер зметикував швидко. Їхня варязька лодія була довшою та вужчою у порівнянні з князівською лодією. До того ж традиційні словенські лодії робили з цільного видовбаного всередині дуба, який зверху обшивали дошками. То було досить зручно і просто, проте такий човен значно поступався своїми якостями перед варязьким. Адже човнобудування скандинавів мало тисячолітню історію і викристалізувало найкращі якості технології спорудження лодій – дракарів, шнеків. А це, у свою чергу, давало певну перевагу у швидкості та маневреності. До того ж, дракаром керували досвідчені морці – Рагнар, Еймунд та Олаф, і на воді вони не мали собі рівних.