Розділ ХVІІ

Розділ XVII

Рано-вранці, ледь почало розвиднюватись, з Вишгорода відпливла лодія. До Новгорода, так само таємно, як і прибув сюди, повертався посадник – князь Ярослав Володимирович.

Десять пар весел одночасно вдаряли по воді, збурювали хвилі та лякали численне гаддя, що ховалося по берегам. Підштовхуваний веслами, дракар вікінгів повільно розтинав хвилі, піднімаючись проти течії Дніпра. Вітру не було, тому Рагнар, як керманич, розпорядився вітрило не напинати, а гребти, щогодини змінюючи команди веслярів – до обіду потрібно було встигнути відійти якомога далі від Вишгорода. Усі розуміли небезпеку, що загрожувала як князю Ярославу, так і усім його підлеглим, а тому, напружуючи сили, потужно та згуртовано совали довгі весла взад-уперед, просуваючи лодію на північ. Скрипіли уключини, рипіли борти човна, стогнали під веслярами важкі дубові скрині-лави, проте великий морський човен-дракон впевнено просувався уперед – поближче до Новгорода і якнайдалі від Києва.

Ярослава, який ще вночі пережив важке потрясіння, добряче напоїли медом і вклали спати; сплячим його і перенесли на лодію: з невеличкого полотняного шатра, що знаходився поміж щоглою та кормою і який мав слугувати князю прихистком та опочивальнею, доносилось потужне хропіння. Тіло забитого княжича Бориса, що було понівечено варязькою зброєю, залишили у Вишгороді, завбачливо сховавши у глибокому та холодному погрібнику боярина Путши. Лише за наказом Ярослава, боярин мав винести з погрібника тіло і перенести його з усіма почестями до церкви. Але те мало бути згодом, коли вирішиться питання з іншими суперниками – братами князя Ярослава. Нині ж новгородський посадник мав якнайшвидше прибути до Новгорода, власне до свого палацу, що стояв біля міста, у селі Ракомо, залишаючись при цьому непоміченим. Ніхто не мав знати, що князь був відсутній протягом кількох тижнів і, тим більше, перебував кілька день під Києвом. Таємницю потрібно оберігати якнайнадійніше, задля подальшого успіху. Це знали усі і тому всіляко дотримувалися перестороги.

Шлях на північ зайняв майже тиждень. Гребли безупинно, міняючись, зупинялись лише вночі на спочинок та у таких місцях, де не було ані людей, ані житла. Коли над Дніпром піднімався добрий вітер, Рагнар наказував напнути вітрило і лише тоді давав веслярам час на відпочинок. Коли ж вітру не було, усі знову ставали до весел, заощаджуючи кожну годину, кожну мить та поспішаючи якнайшвидше вибратись за межі Київської землі.

Коли минули Сковишин бір – величезний, незміряний людьми ліс, що тягнувся від Дніпра до витоків Дона, відчули перше полегшення. Київ був далеченько. Згодом дістались до невеличкого селища Копис, яке розташувалось на лівому березі Славутича. Тут, на велике здивування Ярослава та гриднів, зустріли гінців з Новгорода. Вони кілька день стояли у селищі, уважно слідкували за човнами, що пливли з півдня, і намагалися не пропустити Ярославову лодію. Новини, які вони привезли, викликала у Ярослава справжній буревій гніву. Виявилось, що за час його відсутності, у Новгороді почалося народне повстання. Варяги, котрі прийшли князю на допомогу і отаборилися за містом, нудьгуючи та чекаючи на початок війни, зачали вчащати у Новгород, шукаючи розваг. Користуючись тим, що вони знаходились під опікою князя Ярослава, як його спільники та наймані вої, вікінги геть знахабніли і почали чинити городянам насильство. Спочатку люди лише роптали, проте не наважувались дати відсіч, до того ж тисяцький новгородський та бояри всіляко стримували людей, не дозволяючи піднімати руку на князівських воїв. Заброди ж, навпаки, розцінили це як дозвіл на будь-які витівки, і стали завдавати новгородцям ще більших прикростей. І тоді люде не витримали: під час однієї зі сварок, що її влаштували варяги на подвір’ї боярина Поромона, вони поранили його – поважного голову великої родини. У відповідь боярські люди схопилися за зброю, закликавши на допомогу сусідів і усіх бажаючих. Почалася бійка, що переросла у справжню різанину, оскільки варягів у місто впускали лише неозброєними. В результаті кілька десятків варягів було перебито, а розлючені люди вже ладні були вийти за межі міста і напасти на варязький табір. Тільки завдяки тому, що тисяцький Костянтин наказав варті зачинити браму і нікого не випускати, а також наказав перекрити Волхов, аби ніхто з новгородців не вийшов з міста човнами, пристрасті вщухли, хоча поміж свеями та словенами залишилась взаємна ненависть і презирство. Невдоволені таким станом речей та тим, що й досі не отримали платні, варяги вирішили повертатися назад, за море. Костянтин же з Остромиром ледве вмовили їх дочекатися повернення князя, аби той міг вирішити усі проблеми, і швидко відправили до Ярослава гінців. Тож зараз варто було поквапитися, аби не залишитися без допомоги досвідчених, войовничих, відважних, хоча й жадібних до чужого майна норманів.

Ярослав лютував. Вже давно гриді не бачили свого господаря у такому гніві. Він тупав ногою, стискував кулаки, вигукував різні прокляття на адресу непокірних новгородців, які насмілилися підняти руку на його людей, і погрожував найжахливішими карами усім, хто брав участь у повстанні та побитті варягів. За якийсь час, трохи вгамувавшись і тверезо оцінивши стан речей, Ярослав зрозумів: на лодії він швидко Новгорода не дістанеться – попереду ще був Смоленськ та два волока. Тому потрібно було пересідати на коней і лісовими стежками, через Одрськ, Вітебськ та Луки, увесь час переміняючи коней, швидко мчати аж до самого шляху, що вів з Новгорода на Псков. А там до міста вже й рукою подати. Отже, потрібно було вирушати негайно.

Ярослав узяв із собою кількох людей, що мали супроводжувати його до самого міста, серед яких, зокрема, були і Жирко з Владком, і наказавши усім іншим йти лодією аж до першого волока, що стояв біля витоку Хмості, чекати там від нього звісток. Після того він відкликав убік Чугайстра, віддав йому гроші та лист до Ісака Горясера і, пояснивши що і як треба зробити, наказав йому від гирла Хмості вирушати до Ростова. Коней для подорожі служебник мав купити за першої зручної нагоди.