Розділ ХVІ

Розділ XVI

Чугайстер постукав у двері опівночі. Князь не спав, очікуючи на повернення покоївника, що мав привезти тіло загиблого брата. Проте очікування затягувалось і князь починав нервувати: у разі, якщо Жирослава вже перехопили і про загибель Бориса довідався Святополк, останньому не складе труднощів допитати покоївника і взнати, хто саме наказав убити Бориса і де зараз перебуває сам князь Ярослав. А тоді... Так, тоді лодії з Святополковою дружиною оточать Вишгород, а київські вої перетнуть суходільні шляхи. І Ярослав разом зі своїми супутниками опиниться у пастці, яку сам собі і влаштував. І... горіли яскравим полум’ям надії князя та його мрії про загальну владу! Не буде нічого з того, а буде влада Святополка, як найпершого спадкоємця київського столу, як сина князя Ярополка і онука славного князя Святослава, кров від крові князівської.

– Хто?! – відгукнувся Ярослав, дивуючись нічному візиту.

Дерев’яні двері важко рипнули на завісах і в одвірках з’явилася знайома постать, що тримала палаючий смолоскип. Полум’я висвітило напружене обличчя парубка, його запалі очі та похилені рамена. Слуга не наважувався заходити далі.

– Це я, княже, Радко. Ми Бориса привезли...

Він навіть не доказав – Ярослав миттєво підхопився: він був одягнений і готовий до будь-яких сюрпризів.

– Де тіло мого брата?!

– Унизу. У лодії...

– Пішли. Я хочу його бачити.

Вони вийшли з будинку і через двір попрямували до брами. Двір потопав у темряві, хоча скрізь відчувалося неабияке пожвавлення: коло брами стояли варяги – завжди озброєнні, завжди готові до бою; посеред двору стояв сам боярин Путша зі своїми родичами – Тальцем та Ляшком. Вони теж були з мечами при боці, хоча і без захисних обладунків та шоломів. То тут, то там стояли Ярославові гриді – спокійні та врівноважені, так, ніби нічого не сталося і не мало статися найближчим часом. Усе це раптом викликало у князя дивні відчуття, які важко було охарактеризувати: незрозуміле напруження, марне заспокоєння, безпричинну заклопотаність? Ярослав минув двір та браму і у супроводі Чугайстра, який освітлював йому шлях, рушив вузькою вулицею у бік фортечної башти. За хвилину вони досягли її. Скрізь стояли озброєнні вояки – вночі боярин Путша виставляв охороняти стіни й башту своїх людей. Звідси шлях вів униз, до пристані, де темніли обриси їхньої лодії та кількох дрібніших човнів. Важко налягаючи на скалічену ногу, яка трохи гримотіла по дерев’яній кладочці, Ярослав впевнено попрямував униз, до Дніпра.

Коло лодії стовбичило кілька чоловіків. У променях смолоскипів Ярослав упізнав серед них Владка, Жирослава та ще кількох гриднів. Усі неголосно розмовляли між собою, очікуючи подальших наказів. Завбачивши князя, вояки скинули шапки і вклонилися, вітаючи свого владику.

Перед самою водою Ярослав зупинився, запитально поглянув на Чугайстра. Той ступив уперед, застрибнув на дерев’яні сходи, що були перекинуті з берега на лодію, минув їх і опинився на човні. Підтримуваний гриднями, Ярослав теж ступив на сходи. Вони враз загойдались, відчувши під собою вагу людини, проте закріплені були досить міцно. Ярослав обережно здолав імпровізований місток і зійшов у лодію.

Чугайстер стояв коло великого, білого, трохи заплямованого та забрудненого лляного згортку, у обрисах якого вгадувалось князівське шатро: розшиті кольоровими нитками краї тканини; вузли та петлі, що були пришиті по краю і у які мали б просовуватися паколи, за допомогою яких шатро кріпиться на землі; довгі міцні кодоли, що їх прив’язують до забитих у землю дерев’яних паколів або ж до стовбурів дерева. Згорток був безформним і у його обрисах важко було вгадати, що всередині щось є. Або хтось.

Зненацька у Ярослава виникла жахлива думка: а що, як там, у згортці, насправді нікого немає? А що, як по-справжньому Бориса ніхто не вбивав? А раптом, усе це скомороше дійство влаштовано навмисне, виключно з метою витягти його, Ярослава, з двору і поставити ось тут, перед фактом його лихих помислів, перед свідками, яким він віддавав свої накази, та перед матеріальним доказом його зрадницьких, братоненависницьких намірів. І Борис насправді живий, ховається десь тут, може, навіть під підлогою лодії, чекаючи зручного менту, аби вихопитися назовні, схопити Ярослава за руки, поглянути йому в очі і запитати тихо: «Нащо ти мене так, брате? Що я тобі лихого вчинив?» А у згортку насправді знаходиться не його тіло, а тіло князя Святополка... Живого князя Святополка, якому його, Ярослава, просто подарували, підло зрадивши, свої ж слуги? І тоді Святополк вистрибне з цього згорнутого намету і разом з Борисом потягне його, Ярослава, на Божий суд. Потягне разом з усіма цими войовниками, котрі нібито служать йому, а насправді вже давно стали перекинчиками, бо зралили Ярослава на користь нового київського владики.

Ярослав підозріло поглянув на оточуючих, намагаючись серед ночі розрізнити їхні обличчя, прочитати думки за полиском очей, здогадатися, що ж тут насправді відбувається. «Слуги! Але хто – Радко-Чугайстер? Он як хижо дивиться на мене. Чи Владко? Теж очі ховає: знає киця, чиє сало вкрала. Змінився він після того, як його вразив перун, ой змінився ж! А може, Жирослав?.. Жирослав – негідник! Стільки слугував мені, стільки дбав про мене, а тепер раптом зрадив, кинув напризволяще. Але чому? Чому саме зараз? Певно, тому, що не сподобалось собаці таке життя – необхідність виконувати мої накази, прибирати з мого шляху суперників, рідних братів-князів. Еге ж, краще вже щовечора ліжко розстеляти та князя щоранку вдягати, аніж тинятися річками й степами у пошуках здобичі, наражати себе на небезпеку, чекаючи вірної кари. А може, він сам замислив владу посісти? Вирішив прибрати мене, зіштовхнути з братами головою і позбутися? Та ні, це неможливо. Ніхто йому влади – навіть у волості – не дасть. Не князівської він крові, тому не має законного права на покорм з уділу. Так, звичайний смерд, хлібороб, який волею долі раптом став моїм покоївником, князівським мажордомом... Мажордом!.. Небезпечна посада, якщо забагато волі. Колись, у землі Франків, мажордоми навіть спромоглися викинути зі столу королів, позбавивши їх законного права на владу. Так, може, і цей щось подібне замислив? Та ні, не може того бути: занадто дурний він для того, щоби керувати державою. Ге! Дурний-дурний, але хитрий. Від Жирка можна сподіватися чого завгодно, навіть зради».