Розділ ХV

Розділ XV

Дорога назад зайняла більше доби. Лодія важко просувалася навпроти течії Дніпра, тому доводилось не лише увесь час тримати напнутим вітрило, вловлюючи найменший подих ходового вітерцю, а й постійно налягати на весла, аби швидше дістатися Вишгорода та повідомити князеві останню новину: наказ виконано, суперник мертвий, незабаром його тіло доправлять.

Рипіли уключини, плескали важкі довгі весла, шурхотіло, вступаючи поривам вітру, смугасте вітрило, а Чугайстер, ніби рядовий вояк, впевнено й неквапливо налягав на весло, допомагаючи товаришам просувати уперед лодію. Від незвичної роботи його долоні вкрилися пухирями, шкіра загрубла, а спина аж задерев’яніла, перетворившись на якусь колоду, що не дозволяла нахилитись чи випрямитись. Усі веслували німотно, не перемовляючись жодним словом, не хвалячись звитягою та трофеями – прикрасами та речами, що їх було вилучено у забитих. Здавалось, ніби усі були пригнічені, і лише відчуття того, що все вже скінчилося а небезпечні пригоди залишились позаду, трохи підтримувало дух бадьорості й впевненості.

На штирборті сидів Рагнар, тримав вправною рукою стерно. Йому було найлегше: як досвідчений шкіпер та провідник, він керував дракаром, обводячи його навколо численних мілин та уважно додивляючись до стану вітрила. При найменшій зміні напрямку вітру, його належало або ж розвернути, або підв’язати рифами чи, навіть, згорнути. Хвилинна загайність могла призвести до зупинки судна або марного веслування проти двох природних стихій – річкової течії та подиху вітру.

Коли гребці втомлювалися а їхні рухи ставали розгойданими та не згуртованими, Рагнар брав у руки списа і починав ним стукати по палубі, задаючи певний ритм: металевий уток, що був насаджений знизу на держак, гупав у дощату долівку і відлунював по всій лодії, призводячи до вібрації дощок палуби, шпангоутів та бортів. Тоді веслярі гуртувались і одночасно вдаряли веслами по воді, збурюючи у повітря піну та водорості, а великий військовий човен поважно і стрімко просувався уперед, розтинаючи Дніпрові хвилі.

Чугайстра останні дні не полишала думка про Мальву. Він бачив її до того лише один-єдиний раз, саме того дня, коли у цьому селищі вони виступали і його схопили Ярославові гриді. Парубок одразу виокремив дівчину з-поміж решти жіноцтва – Мальва мала вродливе обличчя, стрункий стан і надзвичайно звабливі, яскраві очі, що сяяли якимось дивним вогнем. Того самого дня парубок так прикипів поглядом до тих очей, що мало не покалічив товариша: він саме тримав над собою однією рукою Твердяту, демонструючи черговий гімнастичний трюк, проте втратив концентрацію, рука сіпнулась і товариш мало не беркицьнувся на землю, що загрожувало переломом шиї. Після того парубку довелося відкинути геть усі грішні думки і повністю зосередитися на своїх діях, адже вони мали гарно виступити перед глядачами, заробити собі на харч та прожиття. І ось маєш! Вони не лише знову зустрілися, а й познайомилися.

Це знайомство перевернуло усе життя вчорашнього блазня. Посадник із почтом були у гостях у Милонега лише один день, задля заручин, але цього було досить, щоби парубок по-справжньому і щиро закохався у дівчину. І, якби не обов’язки слуги та присяга, котру Чугайстер склав перед своїм паном, він би негайно покинув усе і поїхав назад, до неї, щоби завжди бути поряд, щодня, щогодини бачити її обличчя й руки, чути її голос та дихання. Вони вподобали один одного одразу ж. Певно, то і було тим справжнім сюрпризом, який приготував для нього князь Ярослав, коли сказав: віддам за тебе дівку-красуню, гарнішу за яку ти ще зроду-віку не бачив. Так, Мальва дійсно була красунею, і тепер, щодня згадуючи її, Чугайстер нудьгував, томився, киснув, чекаючи, коли вже все це нарешті закінчиться і можна буде повернутися до нормального життя. Певною мірою, то було гарною спонукою для слуги – виконувати накази посадника швидко і результативно. Бо чим скоріш Ярослав стане володарем, тим швидше сам він зможе повернутися до своєї нареченої. Тому іноді юнак змушений був визнати – все, що робить, він робить не заради свого князя, а заради себе самого, заради свого майбутнього щасливого життя. Це додавало рішучості і позбавляло будь-яких сумнівів чи душевних коливань.

Працюючи довгим веслом та штовхаючи лодію уперед, проти течії, Чугайстер час від часу заплющував очі. Тоді перед його внутрішнім зором з’являлася інша картина: юна, струнка, блакитноока Мальва, із довгою заплетеною косою, в чудовому скляному намисті. Видиво було таким реальним, таким справжнім, що мимоволі хотілося присунутися до неї обличчям і поцілувати юнку у щоку, у вуста, в очі… Хотілося цілувати її довго і без зупинки, обіймати, вдихати аромат її волосся, відчувати вустами пружність її шкіри. Бажання було таким потужним, що іноді здавалось: нема сил терпіти цю вимушену розлуку, хочеться просто кинути весло, стрибнути у воду і пливти до коханої нареченої самому, власноруч загрібаючи обома руками воду Славутича.

Київ виник на обрії раптово, ніби ховався за рогом рельєфу. Власне, виникло не саме місто – спочатку виникли гори, що довгою та крутою зеленою гірляндою тягнулися уподовж правого берега Дніпра. На Дніпрі було багато човнів – рибалки та перевізники щоденно виходили на воду, аби заробити на життя собі та своїм родинам. Зазвичай, ніхто і ніколи не зважав на поодинокі човни, що плавали скрізь, від берега до берега, поміж Почайною, Чорториєм та численними острівцями. Так було щодня, бо на Русі річки були фактично єдиним шляхом сполучення поміж містечок та волостей, особливо на півночі. Інша річ, коли по водному плесу довгою вервечкою рухалось кілька лодій – не стіль важливо, купецьких чи бойових. Тоді це дійсно привертало увагу і викликало занепокоєння, бо фльота – то вже сила, і якщо не прийняти вчасно заходів безпеки, то можна протягом години стати заручниками війська, що прибуло невідомо звідки і не знати з якою метою. За цим слідкували сторожко, і при найменшій підозрі одразу ж калатали у било або трубили у трембіту, скликаючи усіх до брами та під захист Київської фортеці. Тому, зазвичай, будь-який флот – торговий чи бойовий, попередньо сповіщав князя чи тисяцького про своє наближення та наміри, а його супроводжували вояки-заставники або ж князівські управителі, які власним життям мали ручатися за відсутність лихих намірів з боку гостей.