Розділ ХIV

Розділ XIV

Князь Ярослав спізнився лише на один день. Прибувши до Вишгорода, він дізнався від боярина Путші, що його батько, каган Володимир, щасливо сконав. І тепер влада перебуває у руках старшого брата Ярослава – Святополка.

Як виявилось, той певний час перебував у в’язниці разом із дружиною та духовником Рейнберном: свого часу старий каган запідозрив Святополка у зраді і наказав негайно заточити у поруб разом із ближніми. Невгамовний нащадок мав бути там, де ніяк не зможе зашкодити батькові. Проте, одразу після смерті Володимира, Святополк вирвався на волю і подався до ляхів, де хотів просити захисту і допомоги у тестя – польського князя. Не доїжджаючи Деревлянської землі, дізнався, що у Києві нікого із князів немає. Оскільки Борис вже місяць, як з дружиною перебуває у Дикому Полі, пантрує на печенігів, а інші брати сидять по своїх уділах. Відтак, Святополк вирішив повернутися, аби домагатися влади. І це йому вдалося: кияни та частина вишгородських бояр радо підтримали дорослого літами та розумом князя.

Якби ж то Ярослав прибув на день раніше, то неодмінно отримав би владу. А тепер київська брама перед новгородським посадником була надійно зачинена, а у князівському палаці жив інший власник. Залишалось шукати інакші варіанти, як отримати верховну владу на Руссю. І в цьому Ярославу мали допомогти варяги та власний загін на чолі із Чугайстром…

***

Ранковий туман рясно вкрив обидва береги. Десь у його мороці благенько плескала річка Альта, несучи свою воду до Трубіжа й Дніпра. І лише густий смерек надійно приховував варязьку лодію та її екіпаж, що розташувались на невеличкій галявині, просто на березі коло лісу.

Раптом тиша порушилась – пролунав хрускіт, ніби хтось наступив важким черевиком на суху гілку. Чугайстер розкрив очі, а його рука вже сіпнулася до ножа, що стримів у піхвах на поясі.

– Це я, Еймунд, – почувся хрипкий голос із сильним іноземним акцентом, і хлопець зрозумів – це один із його спільників-варягів.

Чугайстер підвівся, запитально поглянув на вояка, обриси якого ледь розрізнялися у вранішніх присмерках. Проте рудоволосий варяжин виглядав бадьоро, а на його обличчі блукала дивна усмішка.

– Чого тобі?

Варяжин сів поруч, поклавши на коліна свого меча, лагідно провів долонею по шкіряних піхвах.

– Розвиднює. Час вирушати. У їхньому таборі тихо, отже – усі ще сплять. Захопимо їх зненацька.

Чугайстер потер долонями обличчя, затим скроні: у голові трохи ще шуміло після учорашнього важкого дня, коли вони бігом бігли від берега через увесь ліс, аби вчасно дістатися місця відпочинку дружини князя Бориса. Проте загалом вчорашній парубок почувався добре. Він роззирнувся, поглянув на інших своїх товаришів. Усі вже прокинулися: хтось вмивався, хтось налаштовував зброю, хтось намагався під’їсти стравами, які залишились з вечері, цілком слушно вважаючи, що потім буде ніколи. Чугайстер зітхнув: так, дійсно розвиднюється, а тому час вирушати, поки здобич не втекла. Бо тоді – не зносити голови нікому, ані цим забродам заморським, ані йому самому.

– Добре, Еймунде, збираймося!

Варяжин широко усміхнувся й почав підводитися. Він виглядав впевнено, навіть задоволено, ніби збирався не людей вбивати, а відтинати голови жертвенним півням. Чугайстер задивився на нього, і раптом усвідомив: незабаром і він сам, князівський син та колишній скоморох, стане таким само холоднокровним та спокійним вбивцею, як і цей чоловік, для якого війна та вбивство – єдині розваги у житті.

– Рагнар, Олаф, камм! – різко вигукнув варяжин, звертаючись до своїх другарів.

Ті озирнулись, схвально хитнули головами. Усі були спорядженими та озброєними, і чекали лише команди, аби кинутися на табір русинів, котрі міцно спали і навіть не здогадувались про власну долю, яка їх незабаром очікувала.

– Ми пішли уперед. А ви нас доганяйте! – мовив Еймунд до Чугайстра і рушив углиб лісу.

Вони зникли у хащах майже одночасно – троє високих, міцних, світловолосих чоловіків, що були вдягнені у кольчуги та озброєні мечами, сокирами, ножами й списами. Усім іншим варто було виступати услід.

Чугайстер рішуче підвівся, покрутив головою, розминаючи шию, затим кілька разів змахнув руками, відчув, як у плечах та спині застугоніла кров, а тепло хвилями шугнуло по тілу. Зітхнув, підняв із землі меч, причепив його собі до поясу, затим вдягнув на голову залізний шолом, застібнув шкіряний ремінець у підборіддя. Шолом був трохи затісним після ночі, здавалось – розбухла голова після вчорашнього марш-кидка, – а залізна назальна пластина попереду неприємно тиснула на перенісся. Чугайстер поправив шолом, озирнувся на своїх товаришів: усі були вже на ногах, у кольчугах, шкіряних куртках, металевих шоломах та із щитами в руках. Усі запитально дивились на нього, очікуючи одного-єдиного слова – наказу до дій. Чугайстер обвів усіх пильним поглядом, намагаючись зауважити хоч у когось у очах сумнів чи острах. Ні, усі були спокійними, навіть рішучими, мовби вже давно відкинули геть сумління та сором, готуючись до дій. «Ну що ж, тоді – уперед!» – Чугайстер рішуче висмикнув із землі свій спис, змахнув рукою, вказуючи у бік зниклих в гущавині лісу вікінгів.

– Пішли! – мовив неголосно.

Гурт чоловіків рішуче рушив через ліс, орієнтуючись по зім’ятій варязькими черевиками траві: поміж деревин петляв добре видний слід – стежка, що мала одних привести до звитяги, а інших – до смерті.

Чугайстер йшов першим. Рука міцно стискувала держално списа, інша рука підтримувала піхви меча, аби не бренькнули, не вдарили по коліні чи металевій пряжці. Позаду чулося важке дихання важко озброєних чоловіків, шурхотіла трава під численними кроками.