Розділ Х

Чугайстер швидко призвичаївся до нової ролі. Нове оточення, новий одяг, нове житло, нові обов’язки та новий плин часу – усе це збуджувало та надихало, сповнювало надій та якоїсь життєвої впевненості. Тут, у Ярославовім дворі, що знаходився на березі Волхова з Торгової сторони, все було інакшим – кращим. Не треба було бурлакувати лісами й шляхами та просити на шматок хліба, не було потреби канючити прихисток від дощу чи снігу, від спеки чи морозу. Чугайстер усе це мав і... натомість нічого не робив. Склавши ряд, та присягнувши Богами свого Роду перед володарем, він став ніби членом великої родини, що слугувала новгородському посаднику і отримувала за це дах над головою, харч та платню. Різниця полягали лише в тому, що Чугайстер не мав потреби дбати за князівським господарством, оскільки не був ані конюхом, ані тивуном, ані мечником. Він цілими днями тинявся по місту, аби ж сидів під тином на подвір’ї і просто спостерігав за усім, що відбувалося навколо його, очікуючи лише тої миті, коли гукнуть обідати. Іноді, від нудьги, він брав у князівській зброярні меч або спис і вправлявся з князівськими гриднями у двобої, підтримуючи фізичну форму та повертаючи собі вміння користувати зброєю – те, що він поволі почав забувати, ставши на шлях скомороха.

Годували тут добре, одягали – також, і лише інколи, певно за старої пам’яті, під час застілля князь Ярослав просив нового слугу продемонструвати оточуючим щось зі своєї колишньої професії. Чугайстер не відмовлявся. По-перше, не мав права на відмову. По-друге, отримував щире задоволення від того, що робив. І по-третє, уважав, що навички треба підтримувати – хто його зна, як воно далі складеться, може ще знадобиться знову вдягнути на себе скомороший ковпак.

Слуги ставилися до нього нарізно. Хтось, пам’ятаючи про колишнє минуле новачка, поважав Чугайстра, вважаючи доброю прикметою те, що він – вільна людина і гарний скоморох – за власним бажанням пристав до князівського почту. Інші, гоноровитіші, навпаки – заздрили і навіть зневажали його, уважаючи прибульця за вискочку та лацюгу, якого князь пригрів коло себе, навіть не розуміючи, яка з того користь. Чугайстер не зважав на те, бо добре усвідомлював власне виняткове місце у цій великій «родині». Натомість знайшов нових друзів серед тих, хто ставився до нього з прихильністю, навіть допомагав їм у господарських справах. Спілкування ж з усіма іншими уникав, уважаючи себе особливим служником, на якого не розпросторюються загальні правила та обов’язки. Залишалось лише очікувати тої миті, коли князь викличе до себе у хоромину і скаже: мені потрібні твої послуги; ти маєш зробити те і те. Саме тоді і матиме він змогу продемонструвати свої навички та відданість князю.

Так минуло кілька днів, проте про присутність Чугайстра у Новгороді, здається, зовсім забули.

Одного дня Чугайстра гукнув Жирослав. Він був похмурим та блідим, певно, вже отримав за щось від князя чергової прочуханки. Висловлювався коротко й зрозуміло, невдоволено глипаючи на хлопця.

– Чугайстре, іди до князя на розмову! Хутко!

За півхвилини хлопець вже стояв перед Ярославом у князівських хороминах.

Ярослав сидів у своєму кріслі, перед ним на столі лежала товстезна розкрита книга, яку князь, певно, читав вже не перший день. Сам він був замисленим та мовчазним, лише блискучі очі та зморшка упоперек чола виказували напруження думок, що відбувалося у його світлій голові. Ледве Чугайстер зайшов, супроводжуваний Жирославом, як князь недбало махнув рукою до покоївника. Той негайно вийшов, причинивши за собою двері.

– Сідай! – мовив Ярослав, вказуючи на лави, що стояли попід стінами.

Хлопець присів, проте не зводив з господаря уважного погляду.

– Я хотів тебе попитати про деякі речі. Як-не-як, але ж ти ходив межи люде, спілкувався з ними на рівних, то напевно маєш знати. Як ти гадаєш, якщо я оголошу князю Володимиру війну, люди мене підтримають? Підуть вони зі мною на Київ? З сином проти батька?

Запитання було несподіваним та дивним. Воно викликало у Чугайстра миттєву розгубленість. Хлопець спохмурнів, замислився, затим неголосно відказав:

– Якщо ти, княже, даси людям певні пільги і пообіцяєш їм волю та збагачення за те, що вони тебе підтримують, то, гадаю, що підуть усі – і вільні, і закупи, і раби. Але тільки у тому випадку, якщо повірять тобі.

– Що ти маєш на увазі?

– Ти повинен пообіцяти своїм підлеглим не переслідувати їх за рідну віру; не дозволяти грецьким священикам ганьбити наших Богів та переслідувати волхвів. Ти маєш зменшити податки, більш жорстко контролювати дії своїх слуг, які подекуди чинять неподобство і, прикриваючись твоїм, княже, ім’ям, крадуть частку уроків. Тоді люди тобі повірять, візьмуть зброю і ладні будуть віддати за тебе своє життя. Але лише для того, щоби їхні діти та онуки добре жили і були щасливими. А інакше – навряд чи.

– Ти забагато від мене вимагаєш, хлопче. Русь вже не та, що була за часів діда мого, кагана Святослава. Зараз інші звичаї, інші покони й закони, інша віра. Зламати усе те – означає викликати у суспільстві бурю невдоволення. Чи ти хочеш, щоби було так, як і двадцять років тому, коли люди кидали свої домівки, полишали житла і тікали у ліси, аби оружно захищати свою віру та прабатьківські закони? – Ярослав невдоволено поглядав на слугу, не вельми радий з його поради.

Чугайстер спохмурнів: він миттєво згадав свою долю і своє колишнє, коли разом з іншими родичами змушений був жити у лісах та болотах, не бажаючи підкорятися кагану та грецьким святенникам, і лише нещаслива доля та підступництво змусили його скласти зброю. Він мовчав, роздумуючи над словами князя, проте докладав багато зусиль, аби не дозволити лихим почуттям та думкам про помсту посісти місце у своїм серці. Наразі не Ярослав був його кревним ворогом, а сам каган Володимир, оскільки саме від нього поповзли Руссю лиха та біда.