Розділ ІХ

IX

Снідав Ярослав неохоче. Чи то не прокинувся ще, чи може ще апетиту не нагуляв. Але з тих страв, що стояли перед ним на столі, обмежився лише шматком житнього хліба, який густо змастив вершками, аби легше ковталося, і кухлем парного молока. Втер довгі вуса, замислено погледів на уставлений їстівним стіл. Умить пригадалися батьківські розкоші, коли двічі а то й тричі на день великий каган Київський у оточенні своїх старших дружинників та бояр, влаштовував бенкети. Куди там Ярославому столу! Володимирові учти – це була ознака заможності, щедрості та могутності князя, де столи падали, не витримуючи ваги засмажених кабанів, запечених оленів та діж з хмільним питвом. Нерідко, аби продемонструвати підданим свої статки, Володимир запрошував на учту гостей – киян, іноземців, навіть ницих бурлак, яких щедро пригощав, сторожко слідкуючи за тим, щоби ніхто з гостей не вийшов за межі його палацу голодним та тверезим. Зазвичай гостей виносили князівські гриді і, або ж кидали посеред вулиці у багно, щоби кияни бачили, як воно гуляється у князя в гостях, або ж несли до Почайни чи Дніпра і кидали у воду, виключно з метою привести до тями тих, хто трохи перебрав меду чи пива. Усе це супроводжувалось танцями й співами скоморохів, перевдяганням безтямних гостей у чужий одяг, нерідко князівський або скомороший, після чого винуватців піднімали на глузи, розносячи по всьому Києву анекдоти про їхні походеньки та пиятику. Від цього було добре усім, хоча кожен розумів: гостювання у князя – це найперша ознака демонстрації перед ним своєї відданості, ба навіть страху перед володарем, адже відмовитися від гульні, коли запрошує сам Володимир, означало викликати його гнів, продемонструвати власну незгоду з його діями та князівською волею. А це вже вкрай небезпечно. Князь не вибачає тим, хто дозволяє собі ослухатися його наказу чи прохання, що, власне, було одним й тим самим.

Ні, Ярослав не був таким. Щоправда, іноді він дозволяв собі невеличкі бенкети разом з дружиною та вірними боярами, але те – лише по великих святах християнських, коли годилося так робити задля ширшого впровадження серед підлеглих нової віри. Втім, зазвичай князь харчувався сам-один, іноді навіть гнав геть чашника, що мав би слідкувати за тим, аби князівський келих завжди був повним. Сам собі наливав, сам собі подавав і сам же вживав, залишаючись наодинці зі своїми думками. Та й до бенкетів Ярослав не був надто охочим, радше вважав, що обід – це для підтримки сили та здоров’я, а не для гаяння часу. Тому треба їсти швидко і з насолодою, аби затим можна було довгий час займатися державними, тобто волосними, справами – судом, ловами, будуванням городів та лодій, облаштуванням шляхів, мостів та перевозів, читанням грецьких та римських книжок, де описувався устрій державний та система врядування. Останнє особливо цікавило Ярослава, оскільки він змалечку навчився грамоті і полюбив це тонке мистецтво – розбирати букви й слова, та складати їх у цілі речення, а згодом навчився і писати, хоча рука князівська була важка та кострубата, а літери виходили грубезними та гачкуватими – так, ніби тримав князь у руці замість стилоса важку мисливську рогатину. Втім, це не завадило князю перечитати майже усі книги, що були у монастирях та грецьких церквах, і набути ясного розуму, взнати те, що відбувалося колись і у далеких краях. «Знання – це сила: той, хто знає – озброєний; а хто не знає – беззбройний. Тож хай вороги бояться мене», – любив він повторювати приказку, яку сам і вигадав.

Якийсь гомін, що раптом залунав по той бік дверей, змусив князя відволіктися. Ярослав здивовано звів очі, утупився у важкі двері, а його рука вже намацувала ножа, що лежав на столі. Якщо з’явилися наймані вбивці, що їх підіслав батько, або ж прибули Володимирові гриді, щоби арештувати його, володаря Новгородської землі, то він просто так не дасться, задорого продасть своє життя і забере з собою у могилу бодай одного чи двох ворогів. «Я тобі, батьку, не Ярополк – мене голими руками не візьмеш! У моїх жилах тече войовнича кров – кров діда мого, князя Рогволода. Дідо теж головою наклали, захищаючи свою волю та право владарювати у власній землі. А я не гірше діда. Присягаюся!»

Голоси за дверима посилювалися і Ярослав не витримав, схопив ножа, опустив озброєну руку під стіл, аби можна було скористатися з цього раптово, неочікувано для ворогів, хай хто б там був. «А хоч би і батько – або він, або я!» – спалахнуло в голові. Двері зненацька рипнули і рвучко розчинилися. Обличчя князя напружилося, довгі вуса стали дибки, голова опустилася, ніби у тура, що готовий бецнути своїми гострими рогами супротивника, а пальці судомно стиснули руків’я зброї, готові щомиті швигорнути ніж у ворога, лише холодна кістяна колодочка, що була вкрита численними варязькими візерунками у вигляді плетива та зміїв, остуджувала долоню. До кімнати зайшов Жирослав. Його обличчя було червоним, на чолі виступила роса, а сорочка висмикнулася з-під шкіряного ременя й провисала до землі, ніби її обтяжував камінь, що мав би лежати за пазухою кмітливого слуги. Жирослав винувато поглядав на князя.

– Вибач, княже, що потурбував. Тут така справа... Прийшов якийсь бурлака. Каже, що до тебе.

Ярослав відчув, як його м’язи враз розслабилися, напруження на обличчі зникло а ніж у руках став зовсім непотрібним. Чоловік полегшено зітхнув, проте не зводив зі свого покоївника сторожкого погляду.

– Що за бурлака?

– А хто його зна. Каже, що до тебе.

– Жирославе, я не приймаю бурлак! – Князь відчув, як до серця підступає невдоволення.

– Я йому так і сказав. А він каже: пусти, князь хотів мене бачити.

Ярослав втомлено зітхнув, розгладив рукою вуса, проте його очі запитально поглядали на Жирослава. «Гм, бурлака хоче мене бачити. З якого це дива? А може то не просто бурлака, може то... таємний вбивця?» Рука, що вже хотіла покласти ножа на стіл, залишилась на коліні, а пальці з новою силою уп’ялись у руків’я зброї. «Якщо це так, то я особисто його заріжу – того негідника. Але... спочатку допитаю. З усією пристрастю, аби взнати, хто його підіслав». Обличчя князя викривилося від дивного задоволення а очі заблищали, ніби їх присипали діамантовою пудрою.