Розділ VII-VIII

VІІ

Ніч минула швидко й непомітно. Вранці стало ще більш вогко й прохолодно, і від тої незручності, що її завдавала вогкість, просочуючи одяг та вкриваючи дрижаками тіло, чоловіки почали просинатися.

Першим прокинувся Радован. Він блимнув очима, позіхнув і здивовано зауважив, що надворі вже розвиднилося. Скулюючись від вранішнього холоду та потираючи долонями собі плечі й груди, аби швидше зігрітись, хлопець підвівся, уважно поглянув навкруги. Товариші ще міцно спали, вкриті своїми кожухами та свитами, поховавши під одяг носи й вуха, та зігріваючи себе зсередини одежини подихом. Ватра згасла вночі, а попіл від вранішньої роси зволожився й почорнів, загрожуючи не розпалитись вдень. Над річкою стояв густий туман, який затуляв другий берег та водяне плесо, і лиш рідкі вигуки птахів, що плескали у воді, виловлюючи рибу, свідчили про те, що життя над річкою триває. Хлопець звівся на ноги і, відчуваючи як почав просинатися увесь організм, що був ще звечора переповнений гарячою життєдайною юшкою, швиденько одійшов убік, став під сосною, нашвидкуруч розсупонюючи очкур. За дві хвилини, відчувши полегшення, Радован задоволено зітхнув. Тепер варто було спуститися до річки і вмитися, освіжити обличчя та шию.

Не гаючись, хлопець хутко побіг до низу. Ноги в шкіряних постолах вгрузали в пісок, ковзали по крутизні берега, що стрімко збігав до води, ніби розчиняючись у ній. Перед самою річкою Радован скинув свою яскраву сорочку, кинув її на землю і застрибнув на камінь. Став на коліна, схилився до плеса, простягнув руки, готуючись вмитися. І аж тоді здивовано завмер. З рівної, мов бронзове дзеркало, поверхні Дани на нього дивився чоловік – закудланий, блідий, з опухлим обличчям, та підборіддям, що же вкрилося щетиною. Якоїсь миті Радован уважно спостерігав сам за собою, дивуючись тим змінам, що відбулися з ним протягом останньої зими, і лише коли його рука по самий зап’ясток занурилась у воду, зруйнувавши відбиток та розігнавши по плесу рухливі кола, видиво зникло, ніби розчинилось у Мсті.

Радован плеснув водою собі на щоки, на ніс, на повіки, затим схилився нижче і занурив голову у воду. Ніби сотні русалчиних рук умить обхопили його за волосся, за вуха та шию, стиснули, потягнули на дно, загрожуючи втопити. Голосно форкаючи, ніби князівський кінь, що провалився в ополонку, хлопець випірнув і змахнув долонею з обличчя воду, струшуючи її униз та збиваючи з волосся краплі. Одразу прийшло відчуття бадьорості та життєздатності, готовність щось робити, рухатись, скакати, негайно вирушати у дальню путь. Поволі плесо заспокоїлось та знерухоміло, знову перетворившись на величезне люстерко, і майже одразу на Радована поглянув його антипод – збадьорений, міцний, проте з якоюсь невимовною тугою в очах. Певний час хлопець німотно дивився на воду, роздивляючись того, іншого Радована, а затим раптом з силою ляснув по ньому кулаком. Врізнобіч бризнули холодні струмені. Відбиток зник миттєво, розчинившись у коливаннях та піні.

Радован звівся на ноги, кілька разів провів п’ятірнею по волоссю, збиваючи воду, струшуючи її долі; затим рішуче збіг з каменя, нахилився, підібрав з піску одяг, готовий вдягнутись, та раптом завмер. Уперше за останні роки з якоюсь відразою поглянув на яскраву, ніби вимащену жертовною кров’ю бика сорочку, що мала б приваблювати погляди глядачів, вирізняти скомороха з юрби інших людей, роблячи з нього члена окремої, особливої касти суспільства, до якої оточуючі ставилися нарізно, в залежності від ситуації – з повагою, пересторогою чи презирством. Ця яскрава сорочка була ніби матеріальне напучування до роботи, ніби тавро на тілі, позбутися якого, зрізавши разом з клаптем шкіри, було неможливо. Твій фах, твоє місце у суспільстві було чітко й твердо визначене, і мабуть, навіть Богам було не під силу змінити стан існуючих речей.

Радован почав втирати мокре волосся сорочкою. Сорочка була цупкою, проте добре всотувала вологу. За хвилину голова була сухою, лише темно-русяве волосся стирчало у боки, гейби роблене з сухої соломи. Не вдягаючи сорочки на тіло, хлопець почав рішуче здиратися на гору.

Чеслав вже прокинувся. Він сидів, скоцюблений, біля ватри, шурхав у попелі паличкою, намагаючись розшукати бодай одну тліючу головешку, і все позіхав та позіхав, розлунюючи той позіх глибинами віковічного бору.

Твердята з Гостилом ще спали, певно, розуміючи, що поспішати нема куди. У їх безтурботних обрисах – спокійних обличчях та розміреному колиханні грудей – ніщо не нагадувало про ту повсякденну турботу, якою переймаються бурлаки-мистці, намагаючись заробити собі на хліб. Лише збиті постоли та заплати на штанях свідчили про незаможність, ба навіть злиденність цих людей, єдиним здобутком яких була особиста воля та рідкий мистецький талант.

Радован виліз на гору і наблизився до Чеслава. Рішуче швигорнув йому під ноги свою вогку сорочку. Старий озирнувся і здивовано поглянув на хлопця. Затим перевів погляд на сорочку, що лежала коло його ніг.

– Чеславе, дай мені свій одяг! – мовив Радован, уважно поглядаючи товаришу у обличчя.

– Добре, дам, – відгукнувся той.

– Я не на сьогодні прошу. Назавжди! Замість цього.

Обличчя досвідченого скомороха стало напруженим. Він похмуро глянув хлопцеві у обличчя, проте зауважив там лише надмірну, незрозумілу рішучість.

– У тебе ж є свій одяг.

– Мій – новіший, тому залиш його собі. А я хочу твій – старий та пошарпаний. Все одно я його незабаром зміню.

– Що ти надумав, хлопче?

– Йду від вас! – рішуче мовив Чугайстер.

– Куди?! До князя?

– Еге ж.