Розділи IV-VI

IV

Наступного дня Ярослав дозволив собі виспатися. Коли над лісом зійшла вранішня зоря, розтопивши нічний морок, коли навколишні віковічні бори потонули у гучному ранковому співі численних птахів, що раділи початку нового дня, коли мешканці села прокинулися, аби привітати схід сонця та воздати хвалу йому, за тепло та життя, яке воно дає землі та її мешканцям, князь все ще міцно спав, ніби призабувши про власний намір якнайшвидше їхати до Новгорода. Жоден м’яз не ворушився на його обличчі, жодна зморшка не поглибилась, навіть довгі вуса князя звисали з обличчя мляво і непорушно, ніби оберігали господаря від лиха, а довгий оселедець окремими русявими стрілами розсипався по тім’ю.

Мальва прокинулась рано і одразу стала до роботи. Належало розпалити вогонь, приготувати сніданок для князя та його почту, почистити від дорожнього бруду князівський одяг, взуття та корзно, що вже висохли за ніч, а затим і подбати про власне господарство.

Разом з Мальвою прокинувся і боярин, який неквапом умився, користуючись тим, що дівчина злила йому на долоні воду, затим витерся сухим рушником й почав одягатися. Сидячі на широкій лаві, Остромир повільно вдяг ногавиці, зав’язав очкур, затим намотав на стопи онучі і, важко крекчучи, насотав на ноги чоботи з довгими холошами. Опісля чого запитально поглянув на міцно сплячого Ярослава. Будити князя Остромир не наважувався. Але їх чекав шлях додому. До того ж Ярослав поспішав до Новгорода ще звечора, дуже поспішав, отже треба було щось робити, але що?

Аби чимось себе зайняти, вирішив перевірити коней та гриднів. Чоловік вдягнув на себе розшиту різнобарвними нитками сорочку, оперезався широким шкіряним поясом, на якому у піхвах висів міцний мисливський ніж-скрамасакс, і вийшов надвір, намагаючись не створювати у хаті зайвого гуркоту.

До хати з хліву повернулися Зірка та Милонег. Сторожко зазирнули на піч, зауважили непорушного гостя, затим підозріло утупились у Мальву. Дівчина ховала очі, остерігаючись першою починати розмову, і лише заклопотано шурхала коцюбою у печі, прагнучи якнайскоро повернути до життя згаслий вночі вогонь. Милонег усе збагнув. Старий важко зітхнув, окреслив уважним батьківським поглядом струнку постать молодшої доньки, яку сеї ночі вподобав князь-шкандиба, й мовив:

– Най буде, що буде. Мабуть, Богам так було потрібно, щоби сю ніч моя донька слугувала князеві замість...

Він не доказав, лише очі його враз стали сумними та сповненими печалі, ніби у словах мав бути відбиток тої батьківської стурбованості, яка оберігала дощок від нещастя. Та навіть батько не завжди здатен виявити свою силу та можливість захищати рідних. Милонег зітхнув, затим, оглянувши лаштунки хати, мовив, ні на мить не забуваючи про свій обов’язок господаря:

– А зараз ставайте усі до роботи. Князь незабаром поїде, треба йому на дорогу добру учту справити, щоби потім ніхто не казав, що староста Милонег виявив перед князем власну скнарість. Заріжте гуску, дістаньте мого меду, най князь буде задоволений гостиною.

Сказав і вийшов надвір, ніби не бажав перебувати під одним дахом з своїми безталанними доньками – удовою та покриткою.

Відчуття сили та здоров’я переповнило Ярослава у одну мить, розігнало сон, повернуло до свідомості мозок, нагадало князю про його обов’язки та проблеми. Ярослав кліпнув очима раз, удруге, затим здивовано утупився поглядом у чорну дерев’яну стіну, що була перед ним. Згадав: він же не вдома, не у власному Новгородському палаці, а у гостях, у якомусь занедбаному селище, що ховається за яром у лісі і яке стало йому притулком цієї дощової ночі.

Рвучко відкинув убік важку шкуру, підвівся, здивовано поглянув на невеличку, приземкувату оселю, де провів всеньку ніч. Маленькі віконця, що затулялися зсередини дерев’яною каглою; почорнілі від часу лави коло стін; широкий стіл у кутку, що був вкритий чистим лляним убрусом і вже геть заставлений дерев’яним посудом господарів та срібним посудом самого князя; покраяний житній хліб, просяна каша, шмат копченого м’яса, глечики з медом. Біля печі правилися дві жінки. Одну з них Ярослав одразу ж упізнав – то була молоденька Мальва, з якою провів сю ніч. Інша... «А-а, то її старша сестра-вдовиця», – здогадався князь. Ярослав зітхнув, проте, здивований неуважністю жінок та слуг, змовчати не міг.

– Чому мене не збудили? – мовив невдоволено.

Жінки здригнулися, на мить завмерли, а затим повільно повернули голови, сторожко поглянули на князя, не наважуючись сказати у відповідь бодай слово.

– Де мій боярин?! – вже голосніше мовив Ярослав, задоволений тим враженням, що його справив на цих жінок.

– Тут я, княже.

Тепер дивуватися мусив Ярослав. Він різко озирнувся: Остромир сидів на лаві попід стіною, одразу за піччю. Ярослав, який не міг його розгледіти одразу, був прикро вражений власною неуважністю. Проте, аби не подати оточуючим виду своєї миттєвої розгубленості, негайно ж повернувся до справи.

– Остромире, чому мене не збудили? Сонце вже над лісом висить.

– Не наважився.

– Як це «не наважився»? Чи ти не знаєш, які справи на нас чекають?

– Знаю, княже. Однак розсудив так: якщо є потреба рушати зрання, то князь і сам прокинеться. Якщо ж такої потреби нема, і до того ж князь перетомився напередодні... під час ловів, то можна князю і заспати тріньки. Після відпочинку і тілу добре, і голова ясна – розважливі думки повертаються. Якщо я не вірно вчинив, покарай!

Остромир підвівся з лави і німотно застиг навпроти князя, очікуючи його слова. Ярослав зміряв постать молодого боярина пильним поглядом, але промовчав: вірний слуга й товариш мав рацію – серед усіх мисливців, що виїхали на лови, Ярослав найбільше потребує вчасного й швидкого прибуття до Новгороду. Отже сам має вирішувати – спати йому чи ні. Яка потреба, такі і дії.