Розділ XXVIII

XXVIII

У листопаді розвиднює пізно. Довгі холодні ночі та мелодійний спів ватри діють на втомлених вояків присипляючи. І що гучніше шкварчить багаття, тим більше снів забиває свідомість.

Чугайстер спав просто неба, підклавши під себе кінський пітник та вкрившись чиїмось кожухом. Спросоння він чув мелодійний гугіт ватри, тихі розмови чоловіків, поодиноке іржання коней. Йому снилося дитинство. Ось велика дерев’яна оселя з верандою. На веранді стоїть його батько – князь Могута. Високий, широкораменний, усміхнений. З-під довгих вусів виглядають білі, мов крейда, зуби. З чола звисає пасмо волосся – довгий князівський чуб. Батько тримає хлопця на руках і вказує у бік виднокраю, що розстелився перед ними. «Оце все – уся ця земля – належить нам з тобою, синку», – каже батько. – «Нам і нашим пращурам, які її засівали власним потом та кров’ю. Це земля нашого народу і наших Богів. Допоки ми у злуці – нас не збороти нікому, жодному ворогові. Але як тільки хто зажене поміж нас палю ворожості чи вкине в нашу землю зерно непорозуміння – зле нам усім буде. Пам’ятай про це, мій хлопчику. Коли ти виростеш, то матимеш владу над усім людом. Але це буде влада князівська, тобто священна влада. У разі небезпеки ти маєш першим виступати на захист свого народу. Якщо ж прогнівиш Богів, то маєш постати перед своїм народом на суд. Влада – важкий тягар, і не кожному дано її мати. Це – наше спадкове право, але це і найбільша відповідальність. Коли зрозумієш це, коли усвідомиш, що готовий пожертвувати собою заради людей, тоді ти і станеш справжнім князем. Пам’ятай про це завжди!» Сон не уривався. Замість батька раптом із свідомості виринула мати Радована. Вона була у святковому вбранні, хустині з срібними скроневими кільцями та у розшитих кольоровими нитками постолах. «Радованчику, – мовила вона, і той її ніжний голос уп’явся сплячому хлопцеві у самісіньке серце. – Радованчику, ніколи не забувай про своїх рідних. У всіх своїх вчинках ти завжди маєш керуватися лише турботою про рідних – батьків, братів, діда з бабцею. Справжній князь ніколи про це не забуває...» Мимоволі Радован усміхнувся, обличчя засяяло втіхою і він навіть потягнувся руками до матері. Проте вже наступної миті міцний копняк попід ребра змусив хлопця прокинутися і скочити на ноги, пошукати на боці меча.

Перед ним стояв Жирослав. Покоївник презирливо усміхався і спостерігав за тим, як Чугайстер приходить до пам’яті.

– Щось ти розіспався, хлопче! – мовив він і Чугайстер відчув, що в тих словах приховується загроза.

– Чого тобі треба? – невдоволено буркнув у відповідь.

– Нумо до князя Ярослава! Він тебе вже скрізь розшукує.

– Нащо мене розшукувати, коли я поряд?

– Це ти князю сам і поясниш. Нумо!

Жирослав хижо усміхнувся і пішов геть, у бік княжого намету.

Чугайстер потер кулаками очі, зітхнув, затим почав розминати плечі, розганяючи по судинах кров. Ночі були холодні, вже почалися перші морози, але Дніпро все ще рухався. Чугайстер озирнув табір: кількість вояків меншала з кожним днем, люди втікали, не дочекавшись рішучих дій. З Ярославом залишились лише найбільш хоробрі та ласі до чужого добра, або ті, кому нікуди було тікати.

Хлопець зітхнув і неохоче попрямував до князівського намету. В голові все ще ворохобилися останні клапті сну. А думка про те, що щойно він побував у своєму минулому, ятрила серце і розум. Від того щасливого минулого залишились лише згадки.

Чугайстра пустили до князівського намету одразу ж. Певно, вартові мали на це наказ. У наметі було світло: у свічниках поволі опливали довгасті воскові свічки, від яких розходилися у боки мерехтливі промені. На широких лавах сиділи Ярослав, бояри Остромир, Блуд та Хотонег, кілька варязьких провідників. Йшла нарада. Усі з цікавістю поглянули на Чугайстра. Хлопець зупинився посеред намету, вклонився князеві у ноги. Затим завмер, очікуючи наказів чи пояснень.

– Підеш зараз на той берег Дніпра, – мовив Ярослав; Чугайстер відчув, яким глухим та далеким був той голос. – Там здибаєшся з моєю людиною, яка поясне, що і як тра’ робити. Підеш сам, зметикуєш за обставинами, але людину ту слухай. Бо то – мій вірний слуга. Давній слуга.

Чугайстер мовчки схитнув головою, демонструючи готовність виконати будь-який наказ. Йому було вже все байдуже. Протягом останньої доби з хлопцем відбулися значні переміни – він сам це відчував, – і від колишньої впевненості та гордовитості не залишилось навіть сліду.

– Якщо зрозумів, то – йди. Жирослав тебе проведе до човна.

Чугайстер вклонився і вийшов.

Жирко вже чекав хлопця надворі. Зміряв його презирливим поглядом, хитнув головою.

– Ходімо! Часу обмаль.

Вони рушили до берега. У таборі було тихо й спокійно, як і завжди. Де-не-де горіли ватри, біля яких спали вояки. Іноді до слуху Чугайстра доносилося окреме іржання коней, жалібне мекання овець, гавкіт собаки. Чугайстер минав усе це велелюддя, яке зараз дрімало і ні чим не переймалось, і лише думав про те, що його очікує на тому березі і що буде далі – завтра, післязавтра, за рік...

Щось надломилось в хлопцеві. Чи то ті вчинки, які він скоїв протягом останніх двох місяців, і які перекреслили усе його майбутнє, знищили його зачаєні мрії. Чи те, що його нахабно обдурили, і не хто-небудь, а сам князь, коли посватав хлопця за покритку. Ні, він не став кохати Мальву менше, ніж кохав. Вона і надалі залишалась для нього єдиною жінкою, яка неодмінно стане йому дружиною, дарма, що носила в собі князівську дитину. Чугайстра мучило інше, можливо, той факт, що його викрито, як викрито і його потаємні думки. А це мало не зламало Чугайстра. Хто зна, але він відчував, що вже ніколи не стане таким, яким був раніше – гордовитим та незалежним. Тепер він буде звичайним холопом, ницим смердом великого князя. А як же інакше, адже Чугайстер сьогодні навіть схилився перед Ярославом, чого не робив ніколи, і чого від нього ніколи не вимагали...