Роздыл XXVII

Військовий табір армії Ярослава з’явився раптово. Густі непролазні ліси скінчилися, поступившись широким лукам. Густа вранішня мряка розчинилась, гейби розвіяна вітром. Перед очима Чугайстра виникло справжнє видиво: сотні полотняних наметів, стовпців диму від багать, тисячі згуртованих або поодиноких стриножених коней, численні вози та хури, десятки човнів та лодій на берегу Дніпра. І довкола всього цього – тисячі вояків. Хтось відпочивав після нічної варти; хтось дбав за кіньми, хтось готував сніданок, а хтось байдикував, нудьгуючи від бездіяльності.

Чугайстер навіть завмер від несподіванки – настільки дивовижним та грандіозним було те видовище. Він ще ніколи не бачив такої кількості вояків, які були б зосереджені в одному місці. Це вражало і надихало, оскільки відчуття того, що ти є одним із них, є часткою цієї колосальної військової потуги, неодмінно породжувало в серці захоплення та бажання діяти. Адже сила та енергія переховуються у згуртованості: чим більше людей з’єднано однією ідеєю, одним бажанням чи метою, тим більше вони мають шансів на перемогу. І тим більше було бажання діяти, діяти негайно, незважаючи ні на що. І саме тому вид численної армії, яка чомусь знаходилась на одному місці, замість того, щоб рухатись якомога швидше уперед, викликала у хлопця окрім захоплення, ще й щире здивування.

Чугайстер прибув сюди не з Древлянської землі. Виконавши наказ князя Ярослава, він, замість того, щоби їхати негайно до свого володаря, повернув на північ, у Новгородську землю, пройшовши довгим шляхом через Турів та Полоцьк. Як і обіцяв Мальві, чоловік вирішив спочатку заїхати до неї, повідомити, що з ним все гаразд і вона не має більше про що турбуватися.

Чугайстер був відсутній більше місяця. За цей час помітно схуд, змарнів, загубив одного із коней. На одязі з’явилося чимало латок та дірок, на тілі – кілька нових шрамів. Дороги через густі ліси та зупинки у незнайомих вєськах були вкрай небезпечними, і кілька разів Чугайстру доводилось рятувати власне життя, відбиваючись від харцизів. Проте хлопець був задоволений: він виконав завдання і тепер вже ніщо не заважало мріяти про щасливе майбутнє. Адже князь Ярослав, напевно, вже зайняв Київ. Або, щонайгірше, тримає його у облозі. Хай би там що, але навіть за таких умов кияни змушені будуть поступитися Ярославу. Окрім нього немає зараз на Русі більш поважного та достойного володаря. Отже і Чугайстер матиме незабаром свій здобуток: будинок, господарство, родину...

Проте ці мрії зникли майже одразу ж, як він прибув у обійстя до Милонега. Ще ніколи хлопець не був настільки приголомшеним, як тут, у селищі, куди їхав із радісним серцем та бажанням обійняти свою наречену. Проте та зустріч замість радості принесла саме лише розчарування та біль. Але про це Чугайстер волів більше ніколи не згадувати. Переночувавши у старости, він попрощався з Мальвою та її рідними – попрощався назавжди – і рушив на південь.

Особисте життя зникло, розсипалось на крихти, ніби Сонце, що раптом вибухнуло і, подрібнившись на мільйони мікрочасток, перетворилось на Чумацький шлях. Натомість залишились службові обов’язки та невгамовний гнів у серці, що переслідуватиме його все життя.

Ще ніколи у своєму житті Радован не переживав почуттів образи від... зради.

Біля намету князя було тихо і спокійно. Кілька добре озброєних вартових зі списами та щитами нудьгували, чекаючи на зміну. Пахолки Ярослава роздмухували ватру, над якою, на залізному гаку, висів мідний казан з юшкою. Юшка вже потроху закипала, витрушуючи у повітря солодкий дух Дніпрових осетрів. Цей дух роздмухувався по табору, лоскотав ніздрі рядових вояків, примушував їх повертати голови убік князівського намету.

Чугайстер зауважив ті погляди і негайно ж їх розтлумачив: незважаючи на численність, вояки Ярославового війська були позбавлені головного – військового духу. Це впадало в очі і примушувало замислюватись. «Чому уся ця потуга і досі стоїть тут?» – раптово спало на думку. «Чому вони не йдуть уперед – на Київ? Що тримає тут князя Ярослава? Невже князь втратив дієвість та бадьорість, позбавився відчуття рішучості? Тоді навіщо були усі ці жертви – Борис, Гліб, Святослав? Після всіх цих вчинків втратити владу над країною було б непробачною помилкою. Невже Ярослав цього не розуміє?»

Вартові ще здалеку пізнали Чугайстра. Усі вони були челядниками Ярослава, які жили разом з князем у Новгороді і харчувалися з Чугайстром із одного казана. Але поява хлопця усіх приємно здивувала. Хтось вважав його загиблим, хтось – вигнанцем, а хтось – навіть дезертиром. Хоча у оточенні Ярослава і ходили чутки про те, що Чугайстер відбув з важливою місією, але наскільки це є правдою – того ніхто достеменно не знав. Єдине, що добре розуміли гриді та холопи, так це те, що князівського слуги з особливих доручень тут, у таборі не має. А мав би бути, оскільки зараз вирішується доля не лише князя Ярослава, але і всіх його вояків та челядників: лише у разі перемоги усі вони мали б отримати нагороду та забезпечити собі майбутнє. У разі програшу всі, ті хто виживе, неодмінно стануть вигнанцями. Тому кожен вояк, кожна пара вмілих рук тут і зараз – на вагу золота.

Вартові пожвавились, на їхніх заспаних обличчях з’явилися усмішки. Поява Чугайстра мала щось означати. Окрім того, хлопець неодмінно мав привезти новини. Байдуже які, аби лише розвіяли нудьгу та лінь.

– Де князь? – запитав замість привітання Чугайстер.

– Спить князь.

– Спить?! О такій порі?

– Князь краще знає, що робити о такій порі. Ти краще розкажи, що у світі робиться.