Розділ XXVI

 XXVI

Потрапити до князя Святослава виявилось справою значно легшою, ніж Чугайстер собі уявляв. Здавалось, що тут, у Древлянській землі час зупинився, а люди все ще перебували у якомусь іншому світі, де все було спокійно і мирно. В той час, як на Русі вже розгорялося полум’я династичної міжусобиці, коли брат повстав на брата і вже пролилася перша кров, у Древлянській землі панував мир і лад. Посполиті, як і багато десятиліть перед тим, спокійно жнивували та готувалися до зими, купці торгували, князівські служебники несли свою службу, а сам князь із родиною насолоджувався життям, пануючи у землі, котру отримав «у кормління» від батька. Ніхто і нічого не знав про те, що відбувалося у північних краях – у землі далекій, Залешанській, де жили фінно-угорські племена мордва, меря, мурома, чудь, весь. Там вже було принесено на олтар смерти одного з менших братів – Гліба. Інший – Борис – наклав головою на Лівобережжі, за Києвом, хоча його холодне понівечене тіло лежало по сей бік Славутича – у Вишгороді. Над Древлянською землею панував мир, так ніби тут існувала інша держава, зі своїми законами і поконами, і місцевому люду не було геть жодної справи до того, що відбувалося на кордоном.

Тож коли Чугайстер прибув до Іскоростеня і показав охоронцям перстень зі знаком князя Ярослава, що засвідчував його службу, а також розповів, що має лист від свого господаря, ті без жодних зволікань чи заперечень впустили його до дитинця. Так само без жодних складнощів юнак потрапив до князівського палацу, де у цей час перебував намісник Древлянської землі. Щоправда залишитись сам-на-сам із князем йому не пощастило, бо Святослава оточував чималий почет бояр, писців та інших слуг, проте поталанило добре розглядіти лаштунки будівлі. Власне, Чугайстер переконався у тому, що вже знав: потрапити із середини до князівської опочивальні, аби там заскочити Святослава зненацька, неможливо. У палаці і справді було багато різних слуг, і з кимсь із них юнак обов’язково б зіткнувся на сходах чи у приміщеннях, і в результаті завалив би усю справу. Отже залишалось або спробувати виманити князя за межі палацу, наприклад, на полювання, або ж використати другий варіант замаху, який він розробив разом із друзями-скоморохами.

Власне, сталося те, що і передбачав юнак: Святослав уважно перечитав листа, трохи здивовано поглянув на гінця, що його доправив до Іскоростеня, і невдоволено мовив:

•  Прийдеш за два дні. Я дам відповідь своєму брату. А зараз залишайся моїм гостем. – І, поглянувши на одного зі своїх бояр, додав: – Знайди йому місце для ночівлі у місті.
•  Добре, княже! – відгукнувся той і Чугайстер зрозумів – його надіям поклали край, адже навіть не дозволяють переночувати у Верхньому Місті, в осерді князівського граду.

Втім, була у всьому цьому і позитивна мить: Чугайстер раптом збагнув, що насправді увесь цей спокій і врівноваженість лише показні. Насправді князь Святослав досить обережний і потайний, і не виключено, що вже щось таки знає про криваві події, котрі спалахнули на Русі. Інакше чого б це він не дав притулку у своєму замку посланцю свого рідного брата? „Отже, боїться, перестраховується”, – здогадався Чугайстер. „Замість того, щоби посадити мене під нагляд слуг чи запроторити у поруб як злочинця, він просто вчинив дипломатично: ніби і повівся зі мною поштиво, як те і належить для слуги свого брата-князя: прийняв, вислухав, поспілкувався, пообіцяв дати відповідь. А з іншого – перестрахувався, аби чого не трапилось: повелів знайти для гінця місце у місті, за межами свого замку, аби навіть випадково зі мною не зустрітись. Наприклад, вночі, сам-на-сам. Отже, князь таки передбачливий, потайний і дуже-дуже обережний. Це все ускладнює. Проте, хто знає, може саме такий варіант для мене і найбільш прийнятний. Адже, якби Святослав залишив мене у своєму замку, проте під суворою охороною, пильним наглядом своїх дружинників, тоді навряд чи можна було сподіватись на зустріч із друзями-скоморохами. А так ніби все й добре вийшло. Тож залишається лише дочекатися їх».

Поселили Чугайстра в будинку одного із боярських слуг – Гнівоша. Будинок був великий, тож для князівського посланця знайшли окрему кімнату. Не забули і про обід: на стіл щедрі господарі поставили все що мали – від свіжого спеченого хліба та вистояного меду до запеченої качки. Тож, пригощаючись смачним обідом та п’ючи п’янкий напій, Чугайстер з усих сил хвалив господарів – за щедрість, гостинність і повагу до його статусу. Адже в дорозі дійсно втомився й трохи охляв, тож добрий частунок не лише не буде зайвим, а й без сумніву піде на користь князівському служебнику. А затим запросив дозволу погуляти по місту, аби познайомитися з його архітектурою та поглядіти на жителів.

Оскільки щодо гостя жодних упереджень не було, тож у господарів не було приводу відмовити Чугайстру у його бажанні. Відтак він, перепочивши пару годин на широкій, вкритій ведмежою шкірою лаві, рушив знайомими вуличками, пообіцявши повернутись лише тоді, коли добре нагуляється.

Тут і справді все було знайомим. Річка Уша, що звивалась поміж берегів; величезні брили каміння, розкидані уздовж річища; яри, що розділяли Іскоростень на кілька кварталів; численні дерев’яні, обмазаними глиною будинки. На щастя, Чугайстер був в Іскоростені вже давно, надовго тут ніколи із своїми друзями не зупинявся, тож він аніскільки не переймався тим, що його хтось упізнає. Та й справді, як можна було упізнати у добре вбранім, відгодованім князівському слузі колишнього міцного проте худого скомороха? До того ж, обличчя скороморохів завжди були зафарбовані, а яскравий червоний одяг вже сам собою відволікав увагу, ніби перемикав її з очевидного на несправжнє, від чого усі ці лицедії, жерці розважального ремесла здавались оточуючим на одне обличчя.