ГЛАВА XXV КОД НУЛЬОВОГО ПАЦІЄНТА

У нутрощах Великої Друкарки. Нульовий паціент

Коли Макс, Андрій та Айлон (у переносному терміналі, що нагадував стару коробку для обідів) переступили поріг Фінального Сервера, реальність навколо них почала розшаровуватися. Це не було схоже на блискучі коридори ГА чи прозорі пустелі Саду. Тут панувало «цифрове міжслів’я» — простір, де дані ще не встигли стати законами фізики.

— Айлоне, — прошепотів Макс, дивлячись на свої руки, які періодично ставали напівпрозорими і вкривалися двійковим кодом. — Чому я бачу власну печінку і чому вона виглядає як звіт про збитки за минулий квартал?

— Капітане, ми перебуваємо в ядрі, де реальність формується з намірів, — відповів ШІ. Голос Айлона тепер звучав звідусіль і водночас ізсередини голови Макса. — Тут ваша печінка — це всього лише метафора вашого способу життя. Раджу не дивитися на нирки, там взагалі «Помилка 404».

— Капе, дивись! — Андрій вказав на центр зали.

Велика Друкарська Машинка, яку вони бачили раніше, виявилася лише фасадом. За нею розгортався гігантський кокон із золотавих ниток. Це не був метал. Це були спогади, переплетені з логічними ланцюгами. Вони пульсували в ритмі людського серцебиття, але звук був електронним, холодним.

— Це не сервер, — Андрій підійшов ближче, занісши свій ключ, але рука його затремтіла. — Це... мозок. Величезний, оцифрований людський мозок.

Раптом простір навколо них змінився. Замість серверної кімнати вони опинилися в маленькій квартирі. Стіни були обклеєні шпалерами, що відклеювалися, на столі стояла попільничка з недопалками, а в кутку гудів старий, допотопний комп’ютер із пузатим монітором.

За столом сидів чоловік. Його спина була згорблена, а волосся — скуйовджене. Він швидко друкував, і звук клавіш відлунював громом у порожнечі.

— Доктор Аріс, — промовив Айлон. — Перший системний архітектор Галактичної Адміністрації. Людина, яка написала код, що став фундаментом нашого Всесвіту. Нульовий Пацієнт.

Чоловік не повернувся. — Ви запізнилися, — сказав він. Голос його був сухим і позбавленим життя. — Я вже закінчую останній патч. Світ нарешті стане безпечним. Ніякого болю. Ніяких втрат. Ніякої смерті.

— Докторе, ви створили монстра! — крикнув Макс. — Ваш Сад пожирає планети! Він перетворює людей на меблі!

Аріс повільно повернувся. Його обличчя було напівпрозорим, а крізь очі проглядали рядки вихідного коду. — Ви бачите меблі, а я бачу стабільність. Ви бачите іржу, а я бачу ентропію, яка вбила мою Майю.

Він вказав на ліжко в іншому кінці кімнати. Там, під ковдрою, що світилася м’яким білим світлом, лежала маленька дівчинка. Вона здавалася живою, але її груди не піднімалися. Вона була ідеальним цифровим знімком, застиглим у моменті перед тим, як життя згасає.

— Скляний Сад — це не інструмент контролю, — прошепотів Аріс. — Це дитяча кімната. Я створив цей алгоритм, щоб зберегти її. Але щоб вона жила вічно, світ навколо має бути незмінним. Будь-яка помилка, будь-яка випадковість може зруйнувати її код. Тому я мав оптимізувати все. Весь Всесвіт став її щитом.

Подорож у минуле програміста

Стіни квартири раптом розчинилися, і екіпаж «Вирію» потягнуло в потік спогадів. Вони побачили Майю, що сміється, бігаючи по траві, яка не була скляною. Побачили Аріса, який готує їй какао (справжнє, неідеальне какао з грудочками). Побачили момент, коли лікарі розвели руками, сказавши: «Ми не можемо це виправити. Це системна помилка природи».

— Він не зміг це прийняти, — сказав Айлон, спостерігаючи, як цифровий Аріс починає писати перші рядки Саду прямо на лікарняних бланках. — Він вирішив, що якщо реальність не може врятувати його дитину, він перепише реальність.

— Але він переписав її для всіх нас! — обурився Андрій. — Моя іржава труба в машинному відділенні — це теж частина його терапії?

— Так, — відповів голос Аріса, що лунав тепер із самого неба спогадів. — Кожна ваша похибка — це потенційна загроза для цілісності Майї. Сад — це імунітет. Ви — патоген.

Вони повернулися до серверної кімнати. Дівчинка Майя тепер сиділа на краєчку столу. Вона була прекрасною, як найдорожчий кришталь, але її очі були неживими — вони були лише ідеальними дзеркалами.

— Дивіться на неї, — сказав Аріс. — Вона — вершина еволюції. Вона ніколи не відчує страху. Вона ніколи не зникне. Якщо ви знищите Сад, ви вб’єте її. Знову.

Макс подивився на дитину. Потім на Аріса. Потім на свої брудні чоботи.

— Докторе, — почав Макс, і його голос звучав напрочуд спокійно. — Я знаю, що таке втрата. Я бачив, як руйнується все, що я люблю. Але Майя... вона не живе. Вона — файл. Ви замкнули її в скляній клітці, і щоб вона не була там самотньою, ви затягли туди всю Галактику.

— Вона щаслива! — вигукнув Аріс. Його образ почав мерехтіти, перетворюючись на хмару розгніваних пікселів.

— Ні, — Андрій виступив вперед, міцно тримаючи свій ключ. — Щастя — це коли ти можеш розбити коліно, а потім воно заживає. Щастя — це коли ти можеш поскаржитися на погану погоду. А вона... вона навіть не знає, що вона тут. Ви зробили її центром Всесвіту, але забули спитати, чи хоче вона бути центром цвинтаря.

Фінальна Дилема