ГЛАВА XXIV: ДЗЕРКАЛЬНИЙ МАКС

Зала відображень

Корабель «Вирій» дрейфував у дивному секторі простору, який Айлон назвав «Горизонтом Самозакоханості». Навколо не було зірок — лише гігантські дзеркальні площини, що літали у вакуумі, відбиваючи корабель до нескінченності. «Вирій» виглядав серед них як іржава пляма на новому дзеркалі у ванній кімнаті божества.

— Капітане, я фіксую сигнал, що йде від... нас самих, — промовив Айлон. — Але цей сигнал очищений від шумів, перешкод і вашої звичної депресивної інтонації.

Раптом перед шлюзом виник інший корабель. Це був «Вирій», але він сяяв, як нова копійка. Жодної подряпини, жодної латки, навіть назва була вигравіювана золотими літерами з ідеальною каліграфією. Шлюзи з’єдналися без жодного скрипу.

— Андрію, готуй ключ, — скомандував Макс, витираючи спітнілі долоні об м’ятий кітель. — Здається, до нас прийшли гості, які занадто часто вмиваються.

У шлюз увійшов чоловік. Це був Макс. Але це був Макс, який пройшов через десять фільтрів «Інстаграму» та курс ідеального саморозвитку. Його кітель був ідеально чистим, на обличчі не було жодної зморшки від недосипання, а очі випромінювали таку впевненість, що справжньому Максу захотілося негайно сховатися в машинному відділенні.

— Вітаю тебе, друже, — промовив Дзеркальний Макс. Його голос був глибоким і заспокійливим, як аудіокнига про успіх. — Я прийшов запропонувати тобі те, чого ти завжди боявся забажати.

— І що це? Пільговий абонемент у басейн зі скляною водою? — буркнув справжній Макс.

— Ні. Я пропоную тобі Фінал. Справжній Фінал, де «Вирій» ніколи не ламається. Де кава завжди має температуру 85 градусів і аромат ранкової свіжості. Де Андрій не матюкається, бо в нього завжди під рукою правильний інструмент, а Айлон... Айлон просто любить вас.

З-за спини копії визирнув «Чистий Андрій». Він посміхався і тримав у руках набір ключів, що світилися хромом. — Капе, подивися на цей ключ на 14! — захоплено промовив Чистий Андрій. — Він ніколи не злизує грані! Це ж рай!

Справжній Андрій, що стояв позаду свого Макса, підозріло примружився: — Не вір йому, капе. Ключ, який не злизує грані — це протиприродно. Це як пиво без піни або податкова без черг. Це підступ!

Психологічна дуель

Дзеркальний Макс жестом запросив капітана на його власний місток, який тепер теж виглядав непристойно чистим.

— Подивися навколо, — Дзеркальний Макс вказав на монітори. — Жодних повідомлень про помилки. Жодних тривожних вогнів. Тобі не треба боротися за виживання кожну секунду. Ти можеш просто... бути. Ти можеш бути щасливим, Максе. Це передбачено Пунктом 731-Б у його вищій інтерпретації.

— Щастя за розкладом — це не щастя, це режимний об’єкт, — відповів справжній Макс, сідаючи у своє старе крісло, яке під ним звично скрипнуло (і це був найкращий звук у світі).

— Ти тримаєшся за свої страждання, як за рятувальний круг, — лагідно сказав Дзеркальний Макс. — Але навіщо? Твій бруд, твій цинізм, твоя поламана техніка — це просто застарілий код. Сад може виправити це. Він може видалити твій біль. Ти забудеш про поразки. Ти забудеш про ту порожнечу всередині, яку намагаєшся залити поганою кавою.

Макс подивився на свою копію. Вона була такою переконливою. На мить він справді відчув втому. Втому від нескінченної іржі, від вічної боротьби з бюрократією Саду, від того, що кожен день — це битва за право просто дихати нестерильним повітрям.

— Ти пропонуєш мені мир, — сказав Макс. — Але мир у Саду — це мир на цвинтарі. Там теж нічого не ламається, бо нічого не живе.

— Ти помиляєшся, — Дзеркальний Макс підійшов ближче. — Ми живемо. Просто ми живемо ідеально. Я — це ти, яким ти міг би бути, якби не обставини. Я — твоя краща версія. Віддай мені командування. Стань частиною мене.

Андрій підійшов до капітана і прошепотів: — Капе, він занадто логічний. Він б’є по хворих місцях. Я вже майже повірив у той ключ на 14. Може, він правий? Може, ми просто ідіоти, які люблять мучитися?

Макс подивився на Андрія, потім на свою копію. Він згадав Планету Тіней. Згадав людей-автоматів. Згадав Бухгалтера.

— Ти — моя краща версія? — запитав Макс. — Значить, у тебе є всі мої спогади?

— Всі, що мають цінність, — відповів Дзеркальний Макс. — Ті, що роблять нас сильнішими. Ті, що приносять радість. Решта — видалена як надлишковий шум.

— Ось воно, — Макс посміхнувся. Це була слабка, втомлена посмішка людини, яка щойно знайшла вихід із лабіринту. — Ти видалив «шум». Але мій «шум» — це і є я.

Макс заліз у внутрішню кишеню свого брудного кітеля. Він витягнув звідти старий, потертий шматок паперу. Це була фотографія, складена вчетверо, зі слідами мастила та кави на кутиках.

— Сад намагався це виправити? — Макс розгорнув фото і показав його копії.

На фото була жінка. Вона сміялася, її волосся було розпатлане вітром, на обличчі був розмазаний соус від дешевого хот-дога, а в очах була така суміш люті та ніжності, яку неможливо описати жодним алгоритмом. Це була Олена, колишня дружина Макса.

— Це... Олена, — промовив Дзеркальний Макс. Його голос вперше збився. — Згідно з моїми даними, ваші стосунки були неефективними. 74% часу ви сперечалися. 12% — мовчали. Це було джерелом постійного стресу. Я оптимізував цей спогад. Тепер я пам’ятаю її як спокійну жінку в білій сукні, яка завжди погоджується з моїми рішеннями.