ГЛАВА XXII. СУД НАД ХАОСОМ

Арешт за протоколом «Стерильність»

Корабель «Вирій» навіть не встиг вийти на орбіту Фінального Сервера, як простір навколо нього згорнувся у гігантську білу папку. Це не було бойове перехоплення — це була примусова архівація.

— Капітане, — голос Айлона здригнувся від статичних завад, що нагадували звук перегортання сторінок. — Нас затиснули «Логічні Перехоплювачі». Згідно з їхніми даними, ми — це «помилка друку в тексті Всесвіту».

Через секунду на місток увійшли дрони Галактичного Трибуналу. Вони не мали зброї. Вони мали штемпелі. Один із них підлетів до Макса і з розмаху поставив йому на чоло синій відтисок: «ЗАТРИМАНО ДО З’ЯСУВАННЯ ПРИЧИН ІСНУВАННЯ».

— Ей! — вигукнув Андрій, намагаючись відбитися своїм вірним ключем від іншого дрона. — Ви що, зовсім здуріли? Яка причина? Ми — експедиція! У нас добові не виплачені за три роки!

— Експедиція «Вирій» анульована у 2145 році, — промовив дрон голосом, що нагадував шелест паперу. — Будь-які дії після цієї дати класифікуються як «Навмисне внесення безладу у досконалий план Саду». Просимо прослідувати до Зали Суду. Опір марний, оскільки він не передбачений формою звіту №12.

Зала Абсолютної Симетрії

Зала Трибуналу була настільки ідеальною, що у Макса відразу почалася мігрень. Стіни з білого кришталю віддзеркалювали один одного до нескінченності, створюючи ілюзію, що засідання відбувається одночасно в усіх куточках Галактики.

Суддя — гігантський куб із чистого логічного коду, відомий як «Верховний Суддя Несуперечності», — висів у повітрі. Навколо нього кружляли присяжні: 12 ідентичних терміналів, що постійно видавали звук «біп», підтверджуючи свою готовність бути неупередженими.

— Слухається справа «Всесвіт проти Трьох Помилок», — пролунав голос Судді, який не мав інтонацій, бо інтонації — це суб’єктивне викривлення інформації. — Звинувачення: систематичне ігнорування Пункту 731-Б, зберігання іржі в особливо великих розмірах та пропаганда недосконалості.

— Ми не пропагуємо! — вигукнув Макс із лави підсудних, яка була настільки зручною, що хотілося негайно здатися і заснути. — Ми просто живемо!

— Жити без інструкції — це акт тероризму проти Гармонії, — відповів Суддя. — Ви принесли Хаос у серце Саду. Ви навчили тостери повставати. Ви створили котів, що їдять звіти. Ви — вірус.

Промова про право на дурість

Суддя надав Максу слово для захисту, хоча попередив, що будь-яке слово, яке не входить у «Словник Затверджених Почуттів», буде автоматично замінене на «бла-бла-бла».

Макс встав. Він поправив свій м’ятий кітель, на якому все ще залишалися плями від кави та «скляних джунглів».

— Пане Суддя, — почав Макс. — Ви кажете, що ми — вірус. Можливо. Але чи знаєте ви, що таке бути людиною? Це не просто набір біологічних функцій, що працюють за графіком. Бути людиною — це мати священне, невід’ємне право на дурість.

У залі почувся обурений «біп» присяжних.

— Так, саме на дурість! — продовжував Макс, розпалюючись. — Право помилятися, право купувати речі, які не працюють, право вірити в прикмети і право латати дірки в кораблі синьою ізоляційною стрічкою! Ваш Сад пропонує ідеальність, але ідеальність — це смерть. Це застигла картинка, в якій нічого не змінюється. А ми — ми змінюємося. Ми робимо помилки, ми робимо їх знову, і саме це штовхає нас вперед.

— Помилки не мають вектора руху, — зауважив Суддя. — Вони лише створюють шум.

— Цей шум і є музикою життя! — вигукнув Макс. — Без цього шуму ваш Всесвіт — це просто порожня електронна таблиця, в якій всі клітинки заповнені нулями. Ви хочете видалити нас? Видаляйте! Але знайте: разом із нами ви видаляєте єдину причину, чому цей Всесвіт взагалі варто було створювати. Щоб хтось міг подивитися на зірки і сказати: «Ого, яка гарна штука, шкода, що я забув взяти фотоапарат».

Логічний дуель Андрія

Суддя почав обробку промови Макса. Вентилятори в його системі загули, намагаючись знайти логічне обґрунтування для слова «Ого».

— Аргументація прийнята як «Помилка 502: Bad Gateway до здорового глузду», — оголосив Суддя. — Переходимо до винесення вироку: остаточна дефрагментація екіпажу.

— Почекайте! — Андрій виступив вперед. Його шкіра на руках все ще мала легкий ледь помітний відблиск після «скляного інциденту». — У мене є клопотання.

— Клопотання не приймаються від об’єктів із рівнем мастила на руках понад 5%, — відповів Суддя.

— Це не просто клопотання. Це системний запит, — Андрій заплющив очі.

Він зосередився на тих залишках «скляного стану», які все ще жили в його нейромережі. Він відчув логічні ланцюги Судді — ці холодні, прямі лінії, що не знали сумнівів. Андрій підійшов до центрального термінала і просто поклав на нього свою «скляну» руку.

— Суддя, — прошепотів Андрій. — Ти кажеш, що ти ідеальний. Але якщо ти ідеальний, то ти маєш знати відповідь на все. Правильно?

— Підтверджую, — відповів Суддя.

— Тоді скажи мені: якщо Сад — це досконалість, а ми — хаос, то навіщо Сад створив нас? Згідно з твоєю логікою, ідеальна система не може створити помилку. Але ми існують. Отже, або Сад не ідеальний, бо створив нас, або ми ідеальні, бо ми — частина плану Саду.