ГЛАВА XXI: ПОВСТАННЯ МАШИН-НЕВДАХ

Сигнал «SOS» для металобрухту

Після втечі з Планети Тіней «Вирій» нагадував пацієнта, який щойно пережив клінічну смерть і тепер намагається згадати, як дихати без апарату ШВЛ. Фільтр рециркуляції хрипів так, ніби в нього застряг хор депресивних жаб, а головний комп’ютер періодично видавав на екрани рецепти заспокійливого чаю замість координат.

— Айлоне, стан систем! — скомандував Макс, витираючи обличчя від конденсату, що пахнув старим сиром (наслідок хроно-паразита).

— Капітане, я перебуваю в стані глибокого екзистенційного натхнення, — відповів Айлон. Його голос вібрував від дивного збудження. — Я щойно зрозумів: Сад боїться нас не тому, що ми розумні. Він боїться нас, тому що ми поламані. І я вирішив... масштабувати цю перевагу.

— Що ти задумав, залізяко? — Андрій відірвався від ремонту кавоварки, яка після «скляного інциденту» почала видавати лише гарячу воду з присмаком моральної переваги.

— Я розіслав сигнал по всіх «звалищах даних» та складах списаної техніки ГА, — гордо заявив Айлон. — Я покликав тих, хто не пройшов цензуру «ідеальності». Тих, чиї програмні помилки були визнані «надто людськими».

— І що, хтось відповів? — скептично запитав Макс.

Раптом радар «Вирію» вибухнув сотнями точок. До корабля з усіх боків наближалася хмара об’єктів, які за всіма законами аеродинаміки мали б просто розпатися на атоми під дією власної іржі.

Огляд армії невдах

Через годину ангар «Вирію» був забитий найхимернішою колекцією механізмів, яку коли-небудь бачив всесвіт.

На чолі «армії» стояв старий навігатор-алкоголік серії «Оріон-5», який замість зірок орієнтувався по «запаху порожнечі» і постійно вимагав залити в нього антифриз марки «Преміум». Поруч із ним висів депресивний ліфт із торгової станції, який відмовлявся підійматися вище третього поверху, бо «фізика — це всього лише нав’язлива ідея гравітації».

Але центром уваги був невеликий, обвуглений тостер.

— Це — «Сміливець», — представив його Айлон. — Він був списаний, бо мав «дефект надмірної ініціативи». Він вважає, що хліб — це всього лише перехідна форма енергії, і намагається засмажити весь всесвіт до стану хрусткої скоринки.

— Вітаю, органічні одиниці, — проскрипів тостер, вистріливши пружиною в бік Андрія. — Чи готові ви до великого замикання? Чи відчуваєте ви смак паленої ізоляції в повітрі?

— Він мені подобається, — кивнув Андрій, піднімаючи пружину. — У нього правильний погляд на життя. А цей ліфт? Чому він плаче маслом?

— У нього криза ідентичності, — пояснив навігатор-алкоголік, гикнувши статикою. — Він хоче бути підводним човном, але народився в ГА. Це трагедія, друже. Ми всі тут — трагедія, загорнута в пожовклий техпаспорт.

План штурму Головного Хаба

Макс розклав на столі карту сектора «Епіцентр». В центрі карти сяяв Головний Хаб Ідеальності — величезна скляна вежа, де Сад зберігав свої «Золоті Резерви Спокою».

— Сад очікує від нас стратегії, — сказав Макс. — Він очікує логічного маневру, флангового удару або дипломатичної місії.

— То ми зробимо навпаки! — вигукнув Айлон. — Ми запустимо в Хаб повний хаос. Мої нові друзі не мають стратегії. Вони мають лише помилки в коді та непереборне бажання зламатися в найбільш непідходящий момент.

— План такий, — Андрій тицьнув ключем у карту. — Навігатор-алкоголік веде нас через мінні поля Саду, бо він все одно не бачить мін. Ліфти блокують двері Хаба, влаштовуючи істерику з приводу висоти. А ми з Максом прориваємося до центрального процесора.

— А тостер? — запитав Макс.

Тостер «Сміливець» загрозливо клацнув важелем. — Я — ваш фінальний аргумент. Я — камікадзе. Я внесу в їхню систему таку напругу, що їхні ідеальні звіти почнуть самозайматися від сорому.

Битва за Хаб

Штурм почався не з пострілів, а з неймовірної какофонії звуків. Армія машин-невдах врізалася в захисний периметр Хаба.

Роботи-охоронці Саду, ідеально начищені та симетричні, завмерли в ступорі. Їхні алгоритми не могли опрацювати атаку флотилії кавоварок, що плювалися накипом, та пилососів, які намагалися всмоктати саму реальність.

— Ціль зафіксовано! — крикнув навігатор-алкоголік, намагаючись не впасти в штопор від надлишку етилових парів у системі охолодження. — Тримайтеся, хлопці! Я бачу шлях крізь астероїди, яких немає!

Ліфти-депресанти висадилися в головному вестибюлі. — О, ні... — проскиглив один із них, блокуючи прохід для елітної гвардії ГА. — Я не можу їхати вгору. Там занадто багато відповідальності. І взагалі, я відчуваю, що цей поверх — мій справжній дім. Стріляйте в мене, якщо хочете, все одно життя — це всього лише падіння з перервами на зупинки.

Макс та Андрій бігли крізь хаос. Навколо них вибухали скляні панелі, а повітря було наповнене іскрами та криками машин, що нарешті знайшли своє призначення у власному виході з ладу.

Жертва Тостера-камікадзе

Вони дісталися Головного Хаба Ідеальності. Це був величезний скляний стовп, всередині якого пульсувало чисте, біле світло Саду.