ГЛАВА XX. ПЛАНЕТА ТІНЕЙ

Блиск, що засліплює розум

Корабель «Вирій» вискочив із гіперпростору так незграбно, ніби його виплюнули з гігантського рота, якому не сподобався смак іржі. Перед ними висіла планета Едем-Прайм, або, як її тепер називали в оновлених картах ГА, «Об’єкт №1: Зона Абсолютного Задоволення».

— Айлоне, вимкни зовнішні камери! — закричав Макс, закриваючи очі рукою. — Воно світиться так, наче хтось вирішив підірвати склад із диско-кулями!

— Капітане, я перевів візуальні сенсори в режим «Зварювальна маска», — відповів Айлон. Голос ШІ був сповнений механічного обурення. — Ця планета має альбедо 99,9%. Це означає, що вона відбиває майже все світло, включаючи здоровий глузд.

З орбіти Едем-Прайм виглядав як гігантський діамант, огранований бюрократичною лінійкою. Жодної хмаринки, жодної плями океану — лише нескінченні фрактальні візерунки скляних пустель, що переливалися всіма кольорами райдуги.

— Андрію, — Макс подивився на механіка, який намагався припаяти окуляри до свого шолома. — Як там наш «Вихідний код»?

— Пульсує, капе. Він відчуває рідну домівку, — Андрій поплескав по кишені, де лежала «скляна квітка». — Але знаєш, що мене напружує? Датчики показують, що на цій планеті немає вітру. Взагалі. Атмосфера ідеально застигла, щоб не псувати зачіски громадянам.

Вони почали спуск. Коли «Вирій» торкнувся поверхні, замість звичного гуркіту почулося мелодійне «дзинь». Корабель приземлився на майданчик, що нагадував гігантську кришталеву тарілку.

Ідеальна дитина і рекламні спогади

Коли шлюз відчинився, екіпаж зустрів не теплий вітер, а стерильний холод кондиціонованого раю. Навколо них розкинулося місто, яке виглядало так, ніби його намалювали для брошури про «Життя після смерті, але за розумні гроші». Скляні дерева стояли в ідеальних рядах, а по вулицях пливли автоматичні платформи з написом: «Дякуємо, що не створюєте пилу».

Посеред майданчика сиділа маленька дівчинка. Вона була одягнена в білу сукню, яка не мала жодної складки. Вона гралася з прозорим кубиком, який неможливо було зламати.

— Привіт, мала, — Макс обережно підійшов до неї. — Ти не підкажеш, де тут Головний Офіс ГА? Або хоча б де можна купити неідеальний пиріжок?

Дівчинка повільно підняла голову. Її очі були порожніми, як вікна закинутого офісу в неділю. На її обличчі з’явилася посмішка, яка була настільки симетричною, що ставало фізично боляче на неї дивитися.

— Вітаю вас у Скляному Саду 2.0! — промовила вона чистим, дзвінким голосом, у якому відчувався присмак студійного запису. — Чи знаєте ви, що наше життя стало на 45% прозорішим завдяки новим стандартам щирості?

— Мала, я про пиріжок питав, — нагадав Макс.

— Кожен пиріжок у нашому місті — це не просто їжа, це інвестиція у ваше майбутнє щастя! — продовжувала дитина, не кліпаючи очима. — Спробуйте наш новий сой-протеїновий концентрат «Радість Буття». Тепер зі смаком «Відсутності Запитань»!

— Вона... вона не розмовляє, — Андрій помахав рукою перед її обличчям. — Вона транслює рекламу.

— Чи пам’ятаєте ви, як це — бути сумним? — дівчинка нахилила голову набік. — Ми теж не пам’ятаємо! Бо Сад видалив ваші спогади про вчорашні помилки, щоб звільнити місце для сьогоднішніх рекламних пропозицій! Купуйте «Скляні Окуляри» і бачте світ таким, яким його затвердила Адміністрація!

— Це не дитина, це живий буклет, — Макс відступив. — Ходімо звідси, поки вона не почала пропонувати нам страхування від нещасного випадку, якого тут не може статися за визначенням.

Музей Застиглого Часу

Вони йшли містом, і з кожним кроком ставало зрозуміліше: тут немає тіней. Світло Саду проникало всюди, не залишаючи місця для таємниць, бруду або приватності. Люди-автомати ходили по вулицях, повторюючи один одному слогани про ефективність.

— Дивись, капе, — Андрій зупинився біля вітрини, де за склом сиділа сім’я. Тато, мама і дитина. Вони сиділи навколо порожнього столу вже кілька годин.

— Вітаю! — гукнув тато через скло. — Наша сім’я є зразком номер 405! Ми демонструємо стабільність і відсутність сімейних сварок вже 450 днів! Приєднуйтесь до нас у віртуальному перегляді таблиць Excel!

— Вони навіть не їдять, — прошепотів Андрій. — Вони просто... існують як частина декору.

— Це і є Сад 2.0, — сказав Айлон через навушники. — Це не життя, це презентація життя. Тут немає часу, бо нічого не змінюється. А якщо нічого не змінюється, то час не потрібен.

Макс раптом глянув на свій механічний годинник, який він носив як символ опору. Стрілки стояли.

— Трясця! — вигукнув Макс. — Мій годинник зупинився. І в мене таке враження, що я не дихав останні десять хвилин, але мені зовсім не хочеться повітря.

Паразитний час екіпажу

Вони пробралися до центральної площі, де замість фонтану височіло Гігантське Кришталеве Дерево — центральний вузол Саду. Його коріння йшло глибоко в землю, але замість того, щоб всмоктувати воду, воно пульсувало дивним фіолетовим світлом.

Андрій підключив свій діагностичний прилад до одного з коренів.