ГЛАВА XVIII. СКЛЯНИЙ АНДРІЙ

Тиша, що вбиває

Капітан Макс прокинувся від відчуття, що в Галактиці щось зламалося. Це було не звичне відчуття «щось вибухнуло», а набагато гірше — відчуття повної, вакуумної відсутності проблем.

Він глянув на годинник. 08:00. Зазвичай у цей час з машинної зали доносився звук першого ранкового удару молотком по трубі, що супроводжувався коментарем про походження розробників цієї труби. Але сьогодні там панувала тиша, яку порушувало лише ледь чутне цокання годинника, що тепер ішов секунда в секунду. Макс вибіг у кают-компанію і завмер. Біля раковини стояв Андрій. На ньому був чистий, ідеально випрасуваний комбінезон. Його спина була неприродно рівною. Але найстрашніше було інше: крізь його потилицю Макс бачив сонячне світло, що проходило крізь ілюмінатор. Шкіра Андрія стала напівпрозорою, наче зробленою з матового кришталю. Андрій мив посуд. Повільно. Ретельно. Без жодного звуку.

— Андрію? — тихо покликав Макс.

Механік повернувся. На його обличчі сяяла лагідна, майже свята посмішка. Його очі світилися м’яким блакитним світлом.

— Доброго ранку, капітане, — промовив Андрій голосом, який нагадував шелест шовку. — Я помітив, що на цих горнятках залишилися мікроскопічні сліди вчорашньої кави. Це створювало певний естетичний дискомфорт у просторі. Я вирішив гармонізувати цей сектор нашого побуту.

— Ти... ти помив посуд? — Макс відсахнувся. — І ти не сказав жодного слова про те, що вода занадто холодна, а мийний засіб смердить як дешевий освіжувач для туалету?

— Навіщо наповнювати ефір негативними вібраціями? — Андрій акуратно поставив тарілку в сушарку. Тарілка не дзвякнула. Вона видала звук «оммм».

— Вода — це дар Всесвіту. А бруд — це просто досвід, який ми вже засвоїли і тепер можемо з вдячністю відпустити.

— Айлоне! — Макс закричав у порожнечу. — Що з ним?!

— Капітане, я фіксую 98% рівень «Скляної Асиміляції», — відповів ШІ. — Схоже, насіння, посіяне Міністерством Приємних Аномалій, знайшло ідеальний ґрунт у втомленому розумі нашого механіка. Андрій більше не страждає від гніву, цинізму чи бажання випити. Його думки тепер — це фрактальні рівняння чистої логіки. Він... він ідеальний.

— Це катастрофа! — Макс вхопився за голову. — Ідеальний Андрій — це кінець «Вирію»! Хто буде латати дірки скотчем і вірою в диво?!

Діагноз — Хронічна Адекватність

Протягом наступних двох годин Макс спостерігав за «новим» Андрієм із жахом, який зазвичай відчувають біологи, дивлячись на бактерію, що винайшла ядерну зброю.

Андрій зайшов у машинну залу. Замість того, щоб з розмаху вгатити по несправному інжектору, він... погладив його.

— Бідний, виснажений механізм, — прошепотів Андрій. — Ти просто хотів, щоб тебе зрозуміли.

Він торкнувся інжектора пальцем, який тепер виглядав як скляна паличка. Апарат миттєво засяяв і почав працювати так тихо, що Макс засумнівався, чи він взагалі увімкнений.

— Він його вилікував! — прошепотів Макс. — Він лікує залізо любов’ю! Це суперечить усім законам фізики!

— Капітане, я мушу попередити, — подав голос Айлон. — Якщо Андрій продовжить у тому ж дусі, корабель перетвориться на гігантську кришталеву вазу вже до вечора. А ми з вами станемо... ну, знаєте, тими маленькими фігурками, які ставлять на поличку для краси.

— Нам треба повернути старого Андрія, — рішуче сказав Макс. — Де той запасний план «Брудний Механік»?

— У нас немає такого плану, капітане. Ви завжди вважали, що Андрія неможливо зіпсувати, бо він уже досяг дна.

— Тоді ми будемо імпровізувати. Ми застосуємо зброю масового розчарування.

Терапія безнадією

Макс затягнув Андрія до кают-компанії і посадив його перед великим екраном.

— Сідай, друже. Зараз ми будемо лікуватися, — Макс дістав стару архівну флешку з написом: «НАЙГІРШЕ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА».

— Чим ми будемо займатися, Максе? — лагідно запитав Скляний Андрій. Його шкіра вже стала настільки прозорою, що було видно, як у його грудях замість серця пульсує маленька скляна квітка.

— Ми будемо дивитися новини, — зловтішно посміхнувся Макс.

Він увімкнув записи. На екрані почали миготіти заголовки: «Економіка впала на 40%, і ніхто не знає чому», «Податки на повітря зросли втричі», «Ваша улюблена пісня визнана шкідливою», «Черги до стоматологів розтягнулися на роки».

— Дивись! — кричав Макс, тицяючи пальцем в екран. — Бачиш цих людей? Вони нещасні! Вони злі! У них немає грошей на хліб, а уряд каже, що треба купувати цифрові прапорці! Тобі не хочеться вилаятися? Ну хоч маленьке «трясця»?

Андрій дивився на екран з глибоким співчуттям. В його очах з’явилася сльоза, яка виглядала як кришталева намистина. Вона скотилася по щоці і дзенькнула об підлогу.

— О, капітане... — прошепотів він. — Це так прекрасно.

— Що?! — Макс мало не впав. — Що тут прекрасного? Це ж повний провал!

— Це прекрасна ілюстрація марності матеріальних сподівань, — відповів Андрій. — Ці люди проходять через очищення втратами. Вони стають легшими, бо позбуваються вантажу власності. Це шлях до просвітлення. Кожен відсоток інфляції — це ще один крок до духовної волі. Дякую, що показав мені це. Моя внутрішня гармонія щойно зміцнилася.