Глава XVI. СМІТТЄВИЙ КОСМОС

Горизонт подій захаращеності

Корабель «Вирій» рухався крізь простір, який Галактична Адміністрація офіційно називала «Сектором 404-Н» (Неіснуючий), а неофіційно — «Великою Космічною Помийкою». Тут закінчувалися ідеальні лінії Саду і починалося те, що Макс називав «справжнім затишком».

— Айлоне, фіксуй вхід у зону підвищеної ентропії, — наказав Макс. Він з насолодою спостерігав, як золотисте сяйво за ілюмінаторами змінюється на рідний серцю колір старого алюмінію та брудної плазми.

— Капітане, мої датчики нарешті перестали бачити «ангельський пил» і почали фіксувати нормальні, чесні перешкоди, — відповів Айлон. Голос ШІ знову став трохи хрипким, що було ознакою одужання від «цифрової шизофренії». — Ми входимо в хмару відпрацьованих звітів, поламаних мікрохвильовок та амбіцій колишніх керівників відділів маркетингу.

— Дивись! — Андрій тицьнув пальцем в екран. — Це що, гігантська скріпка?

Повз «Вирій» повільно пропливала металева конструкція заввишки з багатоповерхівку. Це була скріпка, на якій все ще висів клаптик гігантського банера: «Ваше щастя — наш пріоритет. Вибачте за тимчасові незручності (назавжди)».

— Це Сміттєвий Космос, Андрію, — сказав Макс. — Сюди зливають усе, що не вписалося в «Симфонію Фіналу». Будь-яка помилка в коді, будь-яка бракована деталь — усе це тут. Сад вважає це місце «мертвою зоною», бо воно занадто нелогічне для його алгоритмів.

— Тут пахне волею, — Андрій глибоко вдихнув повітря, яке рециркулятор нарешті перестав ароматизувати лавандою. Тепер воно мало стійкий присмак розігрітого мастила та старої гуми. — І здається, ми тут не одні.

Зустріч із Королем Сміття

На радарі з’явилося ціле скупчення об’єктів, які були зварені між собою в химерну конструкцію, що нагадувала гігантське гніздо залізної сороки. Це була станція «Нуль-Пункт».

Коли «Вирій» підійшов ближче, шлюз станції (зроблений з дверей від трьох різних вантажних контейнерів) відчинився. Екіпаж зустрів чоловік у мантії, пошитій із перфокарт, та короні, виготовленій із шестерень фільтра рециркуляції.

— Вітаю вас на території Абсолютної Помилки! — вигукнув він. — Я — Василь Другий, Самопроголошений Король Секонд-хенду, Охоронець Битих Пікселів та Магістр Застарілих Драйверів.

— Капітан Макс, корабель «Вирій», — представився Макс. — Ми шукаємо притулку від ідеальності.

Василь Другий примружився, розглядаючи «Вирій». — «Вирій»... О, я чув про вас. Ви ті самі ідіоти, що відмовилися від безкоштовного морозива заради права на нежить? Ласкаво просимо! У нас тут кожен має право бути бракованим.

Король провів їх усередину станції. Тут жили сотні людей. Вони не сиділи в медитативних позах, а навпаки — метушилися, сварилися, щось чинили, використовуючи деталі, які ГА викинула ще сто років тому. Це була колонія «неідеальних» — тих, чиї особові справи були видалені через «надмірну індивідуальність».

— Подивіться на мою колекцію! — Василь вказав на стіну, обвішану покрученими залізяками. — Це — моя гордість. Фільтри рециркуляції серії «В-100». Кожен із них має свій унікальний дефект. Один хрипить, як туберкульозник, інший — свистить мелодію «Мурки», а третій просто вибухає щовівторка. Це — мистецтво! Це — життя, яке не піддається оптимізації!

Андрій підійшов до одного з фільтрів і благоговійно торкнувся його.

— Оце так... Справжня ручна збірка. Дивись, капе, тут навіть гвинти забиті молотком. Це ж скільки душі вкладено!

Філософія непотрібних речей

— Чому Сад не знищить вас? — запитав Макс, коли вони сіли за стіл (зроблений із крила винищувача) пити чай (заварений на воді, що пройшла через сім рівнів сумнівного очищення).

— Ми для нього — «інформаційний шум», — пояснив Василь. — Його алгоритми побудовані на пошуку закономірностей. А в нашому житті немає жодної закономірності. Ми снідаємо вечерею, будуємо ракети з пилососів і віримо в прикмети, які самі ж і вигадуємо. Сад бачить нас як порожнє місце. Помилку, яку він вже нібито «виправив».

— Але він готує Фінальну Симфонію, — нагадав Макс. — Він хоче закрити весь Всесвіт в одну ідеальну ноту.

Василь Другий посміхнувся, оголивши кілька золотих зубів (ймовірно, теж знайдених на звалищі).

— Одна нота — це нудно. Ми тут готуємо свою відповідь. Ми збираємо «Інформаційне Сміття».

— Це як? — не зрозумів Андрій.

— О, це наша найпотужніша зброя. Кожен звіт про помилку, кожна скарга, яку ГА видалила, кожне «404: Сторінку не знайдено» — ми збираємо це докупи. Ми створюємо Вірус Абсолютного Хаосу.

Побудова зброї з «404»

Василь провів їх до центрального реактора станції. Але замість палива там пульсував потік даних, що виглядав як хаотичне мерехтіння тисяч битих екранів.

— Це — «Проєкт Какофонія», — гордо заявив Король. — Тут зібрані всі нестиковки Всесвіту. Несправедливі штрафи, прострочені купони на знижку, відео з котами, які падають із шаф, та інструкції до приладів, яких ніколи не існувало.

— Якщо ми впорскнемо це в центральний вузол Саду... — почав Макс.