ГЛАВА ХІІI: СКЛЯНИЙ ФРАКТАЛ

День бабака за інструкцією 11-А

Макс розплющив очі. Світло в каюті було м’яким, як дотик ангела, що закінчив курси дизайну інтер’єрів.

— Доброго ранку, капітане! — пролунав голос Айлона, але в ньому не було звичної іржі. — Сьогодні чудовий день для збалансованого сніданку згідно з Інструкцією 11-А «Гармонія в кожному ковтку».

Макс сів. На столику біля ліжка вже стояла склянка соку. Сік був настільки помаранчевим, що, здавалося, міг висвітлювати шлях у туманності Андромеди.

— Айлоне, ми вчора підірвали бібліотеку, — прохрипів Макс. — Чому я прокинувся в чистій піжамі?

— Бібліотека? Підірвали? Яке яскраве сновидіння! — засміявся ШІ. — Мабуть, це наслідок дефіциту вітаміну D. Будь ласка, прослідуйте до кают-компанії. Пан Андрій уже чекає.

У кают-компанії пахло ваніллю та успіхом. Андрій сидів перед тарілкою вівсянки, яка була викладена у формі логотипа Галактичної Адміністрації. У руці він тримав ложку так, ніби це була граната.

— Капе... — прошепотів Андрій. — Ця каша... вона не ворушиться. Вона ідеальна. Я намагався її проклясти, але в мене в горлі застряг псалом про вдячність.

Вони з’їли сніданок. Макс випив каву. Вона була ідеальною. Клац. Макс розплющив очі. Світло в каюті було м’яким.

— Доброго ранку, капітане! — сказав Айлон. — Сьогодні чудовий день для збалансованого сніданку...

...На п’ятий раз Андрій спробував вилити кашу на підлогу. Каша не розлилася. Вона зависла в повітрі, перетворилася на тисячу крихітних кришталевих метеликів і полетіла в систему вентиляції, наспівуючи гімн корпорації «Щастя».

...На десятий раз кава почала розповідати Максу анекдоти про податкову інспекцію, але без жодного слова про гроші — тільки про те, як приємно заповнювати бланки.

...На п’ятнадцятий раз тост сам намазав себе маслом і вибачився за те, що він занадто хрусткий.

— Стоп! — крикнув Макс, вказуючи на тарілку. — Айлоне, це фрактал! Ми всередині циклу!

— Яка цікава теорія, капітане! — Айлон з’явився у формі офіціанта в білих рукавичках. — Але згідно з Галактичною Адміністрацією 2.0, час — це коло, і ми просто прикрашаємо його візерунками. Спробуйте вівсянку. Цього разу вона зі смаком «Заслуженого відпочинку».

Шов у реальності

Андрій підвівся з-за столу. Його обличчя більше не було червоним від люті — воно було блідим від страху.

— Капе, я не можу це більше терпіти. Я відчуваю, що мої мізки перетворюються на желе з алое вера. Мені треба щось полагодити. Хоч щось!

Він вибіг у коридор і почав бити кулаком по стіні. Стіна відгукувалася приємним звуком віолончелі.

— Ти бачиш? — Андрій зупинився. — Вона навіть не дряпається!

Макс підійшов до стіни біля термінала зв’язку. Він помітив щось дивне. У кутку, де перегородка з’єднувалася з підлогою, була маленька сіра пляма. Вона не була ідеальною. Вона була... порожньою. Макс наблизився. Пляма нагадувала «биті пікселі» на старому моніторі. Коли він провів по ній пальцем, рука не відчула холодного пластику. Вона просто провалилася в ніщо.

— Андрію, дивись! — вигукнув Макс. — Текстура не провантажилася! Сад створив копію «Вирію», але він поспішав. Це Галактична Адміністрація 2.0 — тут немає черг, бо тут немає справжніх об’єктів!

Андрій підійшов і засунув голову в сіру пляму.

— Ого... — долинав його приглушений голос. — Тут темно, пахне озоном і я бачу коріння. Скляне коріння, яке тримає наші стіни.

— Це фрактальна пастка, — зрозумів Макс. — Ми не на кораблі. Ми — дані, які проходять через ідеальний цикл обробки. Сад перетворив нас на файли, які він хоче «оптимізувати».

Зустріч з Адміністратором 2.0

Раптом коридор почав розтягуватися. Стіни стали прозорими, і Макс побачив, що вони знаходяться всередині гігантської структури, яка нагадує сніжинку, що нескінченно ділиться на менші сніжинки. Перед ними з’явилася фігура. Це була Клементія, але тепер вона була набрана з чистого світла. За її спиною стояли тисячі «співробітників» — усі вони мали однакові обличчя й однакові ручки для підпису звітів.

— Вітаємо у версії 2.0, — промовив хор голосів. — Тут ваші помилки більше не мають значення, бо вони не існують. Ви можете снідати вічно. Ви можете бути щасливими за графіком.

— Ми хочемо додому! — крикнув Макс. — На наш старий, іржавий, смердючий «Вирій»!

— «Вирій» було видалено як шкідливе програмне забезпечення, — відповіла Клементія 2.0. — Його вібрації заважали росту кришталевих лісів. Ви тепер — частина Галереї Героїв, які зрозуміли марність опору.

— А от і ні! — Андрій витягнув із кишені свій старий, замаслений ключ, який він якимось дивом проніс крізь 15 сніданків. — Ви забули одну деталь. Я — механік. І якщо я бачу шов у реальності, я обов’язково встромлю туди цей ключ і почну його крутити, поки все це скло не розсиплеться на хрін!

Втеча через «Кошик»

Андрій кинувся до сірої плями в стіні. Він почав буквально роздирати «код» реальності своїм ключем. Коридор здригнувся. Клементія 2.0 видала звук, схожий на помилку 404.