Розділ XI. ЕПІДЕМІЯ «СКЛЯНОЇ НОСТАЛЬГІЇ»

Втеча від досконалості

Корабель «Вирій» мчав крізь простір так, ніби за ним гнався не просто автоматичний переробник сміття, а власна совість. Власне, переробник був значно небезпечнішим. Це був величезний куб із полірованої сталі, який випромінював ультимативну чистоту і мав на борту напис: «Зробимо космос охайним разом».

— Айлоне, стан паливних баків! — закричав Макс, вчепившись у підлокітники крісла, яке все ще намагалося ніжно масажувати його поперек згідно з «Протоколом Гармонії».

— Капітане, суміш кави, іржі та вашого відчаю виявилася надзвичайно вибухонебезпечною, — відповів Айлон. Голос ШІ тепер нагадував старий радіоприймач, що працює під водою — наслідок «брудного» втручання Андрія. — Двигуни кашляють, але ми випереджаємо переробник на три мілісекунди.

— Це забагато! — Андрій витер обличчя чорною мазутою. — Треба більше хаосу! Я зараз відкручу обмежувач тиску і заміню його на стару консервну банку.

— Андрію, це самогубство, — зауважив Макс.

— Ні, капе, це техніка безпеки за моїм власним статутом. Якщо система не знає, що банка може тримати тиск, вона не зможе розрахувати наш вибух. А якщо вона не може розрахувати вибух, вона не може нас перехопити!

«Вирій» зробив різкий ривок. Переробник за спиною на мить «замислився» — його логічні ланцюги намагалися зрозуміти, як об’єкт, що за всіма законами фізики мав розпатися на атоми, продовжує летіти, ще й видаючи звук, схожий на гру на гармошці. Через мить корабель пішов у гіперстрибок, залишивши стерильний куб наодинці з його бездоганною порожнечею.

Планета «Надія-4» і рожеві окуляри

Через три дні «Вирій» вийшов на орбіту прикордонної планети «Надія-4». Це було місце, де зазвичай збиралися ті, кому не вистачило грошей на квиток до цивілізації, або ті, хто переховувався від аліментів.

— Нам потрібні запчастини й нормальна їжа, — сказав Макс, розглядаючи планету на моніторі. — Айлоне, що з карантинним статусом?

— Дивно, капітане. Планета перебуває в стані «Очікуваного екстазу». Рівень злочинності — нуль. Рівень виробництва — нуль. Рівень споживання калорій — критично низький.

Вони спустилися в космопорт на старенькому човнику. Замість звичного галасу, запаху горілого палива і лайки вантажників, їх зустріла тиша, перервана тихим, монотонним співом. Сотні людей сиділи прямо на брудному бетоні термінала. Вони не билися за черги, не перевіряли термінали. Вони просто дивилися вгору з ідіотично-щасливими посмішками.

— Гей, друже! — Андрій штовхнув у плече одного з вантажників, який завмер із ящиком у руках. — Де тут можна дістати прокладку для головного шлюзу?

Вантажник повільно повернув голову. Його очі були затуманені, наче вкриті тонким шаром кришталю.

— Прокладка... — прошепотів він. — Навіщо вона, коли ми скоро повернемося до Скляних Джерел? Ти пам’ятаєш, як там пахне повітря? Як діамантова роса лоскоче п’яти?

— Яку росу, чоловіче? — Андрій подивився на його брудні чоботи. — Ти все життя провів у шахтах, видобуваючи рідкоземельний пісок. Твої п’яти бачили тільки грибок і тріщини!

— Ні... — вантажник знову відвернувся. — Я пам’ятаю... Великий Сад. Ми всі там були. Це наше справжнє життя. Все інше — лише брудна помилка.

Макс підійшов до групи людей, що сиділи біля фонтану (який давно не працював). Вони обговорювали архітектуру Скляного Палацу так детально, ніби самі його будували.

— Це епідемія, — констатував Макс. — Скляна ностальгія. Вони пам’ятають те, чого ніколи не було.

Папір, що вбиває волю

Раптом на площі з’явився патруль Галактичної Адміністрації. Офіцери були одягнені в біокостюми такого високого захисту, ніби вони збиралися зайти всередину активного вулкана.

— Усім залишатися на місцях! — пролунало з гучномовців. — Проводиться планова перевірка психологічної гігієни! Будь ласка, приготуйте ваші податкові декларації для звірки!

— О, — зрадів Андрій. — Нарешті нормальні бюрократи. Зараз я їм поясню, що ми неіснуючий екіпаж, і вони нас відпустять.

Один із офіцерів підійшов до них. Крізь маску його обличчя виглядало наляканим.

— Ваші документи! — вигукнув він, тримаючи в руках теку з білосніжними бланками.

— Ми з корабля «Вирій», — почав Макс. — Але за вашою базою нас не існує, тому...

Офіцер не слухав. Він витягнув один із бланків — «Форма 10-К: Звіт про відсутність претензій до Всесвіту» — і простягнув його Максу.

— Підпишіть тут. Це підтверджує, що ви щасливі й не маєте симптомів ностальгії.

Макс потягнувся за папером, але раптом завмер. На сонячному світлі бланк почав переливатися. Його краї не були паперовими — вони були гострими, як скло, а замість чорнила на ньому пульсували крихітні, ледь помітні фрактальні візерунки.

— Не чіпай! — крикнув Макс, відбиваючи руку офіцера.

Бланк випав і приземлився на бетон. Замість того, щоб просто лежати, він почав повільно розростатися, пускаючи прозорі нитки в тріщини покриття.

— Це вірус, — прошепотів Макс. — Мемітичний патоген. Сад не просто змінює цифри в базі. Він використовує бюрократичні канали ГА для поширення спогадів. Кожна людина, яка торкається офіційного документа, отримує «дозу» фальшивого минулого.