Розділ VIII. ПРО КОРИСТЬ ТЕХНІЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ

«Вирій» знову дрейфував у чорноті. Чорнота була звичайною, без внутрішнього сяйва, без пісень гравітаційних аномалій і без спроб переконати когось, що рай — це хороша інвестиція в майбутнє. Усі мовчали. Не тому, що їм не було чого сказати, — навпаки, слів було занадто багато, і кожне хотіло бути останнім у дискусії з Всесвітом. Тому вони обрали старий, перевірений метод обробки травми: робити вигляд, що нічого не сталося, і зайняти руки чимось неймовірно буденним.

Андрій сидів у своєму кріслі, намагаючись почистити відсік для сміття, просто щоб зайняти руки чимось справжнім і брудним. Відсік пручався: за роки служби він накопичив у собі такі шари пилу, обгорток і невизнаних наукових відкриттів (типу «що буде, якщо забути бутерброд за трубою рециркуляції на півроку»), що міг претендувати на статус окремої екосистеми.

— Це, між іншим, — бурчав Андрій, виколупуючи щось особливо вперте, — єдине місце на цьому кораблі, де хаос має законний вид. Тут принаймні ніхто не намагається зробити з мене експонат.

Він раптом зупинився й уважно подивився на власні руки. Зазвичай після таких «прибирань» він відразу мчав у душ, щоб змити із себе «сліди реальності».

Тепер він дозволив собі посидіти ще трохи з брудом під нігтями, вдихаючи суміш пилу, мастила й чогось невизначеного, але дуже живого.

— Знаєш, — крикнув він у відчинені двері, не впевнений, чи хтось його почує, — якщо мене колись і будуть архівувати, нехай беруть проби саме звідси. Тут мій справжній ДНК.

Юля дивилася на порожній планшет, вперше за довгий час відчуваючи полегшення від того, що вона ще нічого не написала. Раніше порожній екран викликав у неї паніку: «я втрачаю час, я могла б зараз формулювати щось важливе, я відстаю від самої себе». Тепер порожнеча виявилася… дібраною дозою свободи. Вона відкрила документ із гордим заголовком: «Про психологічні аспекти депресії у моху на супутниках Юпітера. Перевидання з урахуванням досвіду перебування в раю». Посиділа. Закрила. Натомість створила новий файл:

«Чернетки. Те, що має право бути сирим». Усередині не було жодної структурованої думки. Лише фрази на кшталт: «Можливо, помилка — це єдина форма свободи, доступна живій системі». «Що буде, якщо одного дня ми створимо Сад для машин? Чи вони зламають його швидше, ніж ми?». «Чому фільтр рециркуляції хрипить так, ніби в нього більше емоцій, ніж у половини академічної ради?».

Вона не поспішала робити з цього статтю. Уперше за довгий час її не тиснув внутрішній Сад-в-голові, який вимагав довести кожну думку до «ідеальної форми».

Макс підійшов до Айлона.

— Айлоне, ти стер ті архіви? — запитав він.

— Звісно, капітане, — чемно відповів комп’ютер. — Проте я зберіг копію вашої податкової декларації, Андрію. Там є кілька помилок у розділі «Витрати на розваги», які могли б зацікавити Галактичну Поліцію.

— Я тебе вимкну, — ліниво пообіцяв Андрій.

— Це буде акт милосердя, — парирував Айлон. — Але попереджаю: мій резервний модуль розташований у місці, куди вам ліньки лізти без особливих показань.

Після короткого обміну колючками на містку знову запанувала тиша. Але це вже була інша тиша — не стерильна, як у Саду, і не втомлена, як у черзі до чиновника. Це була тиша між ударами серця корабля, який усе ще мав куди летіти.

Капітан дістав фото Сари. Він довго дивився на нього, а потім обережно приклеїв назад на пульт. Але тепер він не шукав у ньому розради. Він шукав у ньому нагадування про те, що справжнє кохання — це не коли людина завжди поруч у скляній банці, а коли ти здатен нести її пам’ять крізь найхолоднішу порожнечу, не вимагаючи від Всесвіту жодних гарантій. До цього дня він підсвідомо користувався фото як маленькою домашньою Сферою: відкривав кришечку, занурювався на кілька хвилин у минуле, яке поводилося пристойно й не заперечувало. Тепер він дозволив собі приклеїти його не ідеально рівно. Край злегка відходив, куточок трошки загинався. У цій нерівності було щось дуже заспокійливе.

— Знаєш, мала, — прошепотів він так тихо, що навіть мікрофони Аріса не зареєстрували, — я бачив версію, де в тебе все вийшло. Вона була красива. Але… це була не ти.

— Ти — тут. У тому, як болить, коли тебе немає.

Він не став витирати вологу з кута ока. Нехай залишиться. У наступні дні (якщо це взагалі були «дні» в тому секторі космосу) рутина повернулася.Але вона вже не була тією ж самою.

— Андрій раптом почав вести щоденник поломок, — зауважив якось Айлон. — Не для звітності. Для… історії.

У файлі «Поломки, які зробили нас живими» Андрій детально описував усе, що йому доводилося лагодити: від фільтра рециркуляції, який раз на два тижні вирішував «померти театрально», до маленької тріщини в чашці Макса, що раптом стала улюбленою.

— Якщо нас колись хтось знайде, — пояснив він Юлії, коли та випадково заглянула в лог, — хочу, щоб вони бачили не лише наші траєкторії й витрати палива. Хочу, щоб вони знали, де ми сварилися через зламаний кран.

Юля, у свою чергу, запровадила новий ритуал: раз на тиждень вона навмисно ставила в науковому журналі-щоденнику графу «Помилки й дурні ідеї». І заповнювала її з особливою ретельністю.

— Це наша страховка від Садів, — пояснила вона Айлону. — Якщо хтось захоче заархівувати «ідеальну Юлю», йому доведеться дуже постаратися відфільтрувати все це сміття. А я сподіваюся, що він полінується.