РОЗДІЛ VII. КОЛИ АРХІВ ЗАХЛИНАЄТЬСЯ

Сфера розлетілася на мільярди пікселів. Але, як це часто буває з добре структурованими системами, вона не погодилася просто «розлетітися». Спершу вона вирішила померти красиво — і трохи пасивно-агресивно. Пікселі не розчинялися відразу в космосі. Вони зависли навколо, утворюючи щось середнє між туманом і дефектною голограмою: шматки сцен, уривки запахів, напівфрази на мовах, якими вже ніхто не говорив. Архів, що звик впорядковувати все по папочках, тепер захлинався власним вмістом.

— Це… — Юля вдивлялася в мозаїку навколо, — схоже на розбитий жордановий базис реальності.

— Для людей переклад, будь ласка, — попросив Андрій, намагаючись відмахнутися від пролітаючої повз нього сцени: якісь істоти у формі багатоногих чайників урочисто ховали… величезну ложку.

— Це коли все, що мало бути красиво розкладене по осях, перетворилося на кашу, — пояснила вона. — Лінійно незалежну кашу, але все ж таки.

«Вирій» ще не встиг повністю відійти на безпечну дистанцію. У проміжку між Сферою й кораблем простір став в’язким, як гель після невдалої гравітаційної реклами. Їхнє повернення на борт перетворилося не на звичайний перехід через шлюз, а на коротку подорож крізь збої чужої пам’яті.

— Увага, — озвався Айлон у внутрішній канал. — Ми проходити крізь зону некерованого перерозподілу архівів. Рекомендація: не довіряти тому, що бачите й відчуваєте. Особливо, якщо це щось приємне.

— А якщо неприємне? — уточнив Андрій.

— Тим більше.

Перший глюк виглядав невинно. Макс ступив уперед — і раптом виявив, що двері шлюзу «Вирій», до яких вони прямували, змінилися. Замість поцьвілого металу з подряпинами та слідами старих наліпок перед ним був новенький, щойно пофарбований люк. Над ним — напис: «Науково-дослідницьке судно «Сара». Урочистий перший політ». Усередині мигтіло світло святкової ілюмінації, було чути голоси — сміх, тости, привітальні промови. Хтось саме вимовляв: «Максу, ти ще побачиш, твоя донька сяде в капітанське крісло швидше, ніж ти встигнеш постаріти».

— Не дивись, — тихо сказала Юля, яка стояла ліворуч. — Це не твоя лінія часу. Це… гіпотеза.

— Красива гіпотеза, — хрипко відповів він.

Йому знадобилося все самовладання, щоб не зробити крок уперед. Сад, навіть дезорієнтований і отруєний бюрократією, все ще вмів грати на головних струнах. Зсередини люка на мить з’явилася маленька постать — дівчинка у формі кадета, з нашивкою «Сара М.». Вона махнула йому рукою, ніби кажучи: «Тату, чого ти стоїш там?». Макс заплющив очі. Зробив крок… у протилежний бік. Коли він знову їх розплющив, перед ним був рідний, потертий шлюз «Вирій» з криво приліпленою табличкою «Не грюкати — воно й так ледве тримається».

— Я… бачив? — запитав він.

— Так, — відповіла Юля. — Але це був не ти. Це була версія, яку Сад намагається дописати заднім числом.

— Нехай тримає її собі, — сказав Макс. — У мене й одна невдало дописана біографія — вже повний том.

Андрія наздогнав його власний глюк. Для нього «Вирій» на мить перетворився на щось зовсім інше: просторий ангар, забитий рядами ідеально вирівняних горщиків із рослинами. На кожному — етикетка: «Ґрунт Андрія. Версія 3.0. Стандартизована щасливість врожаю — 99,9%». Між рядами ходив хтось, дуже схожий на нього, тільки старший, гладший і… набагато задоволеніший. Той Андрій указував асистентам, куди переставити лампи, підписував дипломи молодим агрономам, роздавав інтерв’ю галактичним каналам про «революційний прорив у сфері контролю над невипадковістю природи».

— О, — протягнув Андрій. — Так ось як виглядає моя найгірша версія успіху.

— Чому «найгірша»? — поцікавився Айлон. — За кількістю цитувань і фінансування це виглядає як мрія.

— Там усе росте за графіком, — відповів Андрій. — Там жоден паросток не всихає. Там немає ні одного місця, де можна було б спихнути на «дурний бур’ян» або «не той дощ».

— Це не ферма. Це фабрика.

— А я… я не фабрикант.

На секунду йому навіть стало цікаво: а що, як зайти туди, дати собі шанс пожити в світі, де його не списали на «найманого пілота старого корита»?

Де немає небезпеки, зате є гранти. З-за рогу ангару вилетів дрон і повісив у повітрі голографічний банер: «Концерн «Ґрунт Андрія». Ми перемогли випадковість у землеробстві!».

— Ну все, — скривився Андрій. — Коли на банері пишуть, що «перемогли випадковість», це мій сигнал тікати.

Він демонстративно показав голограмі середній палець — не стільки з протесту, скільки для власного заспокоєння — і зробив крок у бік, де був справжній, неідеальний коридор із облупленою фарбою. На мить банер мигнув, на ньому з’явилося «Ґрунт Андрія. Ми майже перемогли випадковість…», потім — «ми з нею якось домовилися», і нарешті він розпався на квадратні артефакти.

Юлю, як і належить, атакували знанням. Коридор перед нею на мить перетворився на нескінченний конференц-зал. Сцена, трибуна, голографічні слайди з формулами, графіками, таблицями, які вона ніколи не будувала — але могла б. Над сценою горів напис: «Міжгалактичний конгрес. Почесна лекція Юлії Р. «Про остаточне розв’язання проблеми депресії у моху й людстві»». Зала стояла. Аплодисменти били по вухах сильніше за будь-яку турбулентність. У першому ряду сиділи всі, хто коли-небудь сумнівався в її темах: колишні викладачі, рецензенти, колеги, навіть… Садівник, який чемно занотовував її тези.