РОЗДІЛ VII. ТЕХНІЧНИЙ СПОСІБ ПОДОЛАННЯ РАЮ

Коли екіпаж знову зібрався біля будинку, Садівник виглядав дещо роздратованим. Його обличчя почало мерехтіти, відкриваючи під шкірою складні сплетіння оптичного волокна та органічних нейронів.

— Чому ви не задоволені? — запитав він, і в його голосі з’явилися металеві нотки. — Я дав вам ідеальність. Я прибрав біль, випадковість, ентропію. Ви мали б стати частиною нашої експозиції. «Людина Розумна, Знайдена в Стані Щастя». Це був би наш найкращий експонат.

Макс, Андрій і Юля мовчали кілька секунд. Хтось сторонній міг би вирішити, що вони просто обирають найбільш дипломатичну відповідь. Насправді вони одночасно намагалися не сказати щось таке, що остаточно зіпсує відносини з господарем місця, здатного переписувати фізику. Першим не витримав Андрій.

— Вибач, друже, — він сплюнув на ідеальну траву. — Але твоя риба — безалкогольна. У ній немає смаку життя. Вона просто… функція.

Садівник подивився на пляму від слини, як колекціонер, якому на щойно відполірований музейний експонат хтось поставив кухоль з чаєм. Пляма, щоправда, не встигла навіть вбратися: трава акуратно «скопіювала» вологу, розклала її на компоненти й за мить знову стала бездоганно сухою.

— Ваш Сад — це цвинтар емоцій, — додала Юля. — Ви бальзамуєте моменти, замість того щоб дозволити їм померти і дати місце новим. Ви перетворили Всесвіт на гігантську комору з консервацією.

— Я б назвала це «вічним консервним відділом сенсу», — поправила вона сама себе. — Строк придатності — безкінечний, користі — під питанням.

Садівник звузив очі — на мить у них промайнуло щось схоже на образу. Для істоти, яка звикла мати справу з емоціями у стабілізованому, пастеризованому вигляді, живий, недезінфікований сарказм Юлі звучав як плювок кислоти.

— Ви неправильно користуєтеся послугою, — холодно сказав він. — Сад призначений не для того, щоб його критикували. Він призначений для того, щоб у ньому залишалися.

— Тобто ви пропонуєте… — уточнив Макс,— безстрокове зберігання? З правом милування, але без права виходу?

— Ви ж самі прагнули зупинити біль, — нагадав Садівник. — Ось він — зупинений. Вічно теплий. Вічно солодкий. Без повторних аварій, без протоколів розтину. Я зробив те, чого ваш Всесвіт зробити не зміг.

— Наш Всесвіт принаймні не вимагає підписувати угоду користувача дрібним шрифтом, — буркнув Андрій. — Хоча… ні, забираю слова назад. Ваші юристи з ним би подружилися.

Перший раунд переговорів почався з наївної спроби домовитися.

— Припустімо, — спокійно сказав Макс, — ми погоджуємося, що ваш Сад має… терапевтичну цінність. Ви даєте нам тимчасовий доступ до наших експозицій, ми ділимося новими спогадами, ви поповнюєте колекцію — і ми йдемо далі. Обмін, а не ув’язнення.

Садівник задумався. Його обличчя завмерло, наче система завантажувала оновлення.

— Тимчасовий доступ… — повторив він, ніби пробуючи слова на смак. — Цей термін некоректний для наших масштабів. Вічність — це теж тимчасово, якщо дивитися з точки зору теплової смерті Всесвіту.

— Ми дивимося з точки зору зарплатної відомості, — уточнив Андрій. — У нас пенсії не вічні.

— Ви пропонуєте мені погодитися на втрату цінного матеріалу, — продовжив Садівник, не звертаючи уваги на репліку. — Ви — носії унікальних комбінацій провини, нездійсненних обіцянок і нескінченного невдоволення. Це… рідкісне поєднання. Його неможливо відновити, якщо вас відпустити.

— Дозвольте трохи статистики, — втрутився Айлон із кишені Юлії. — Кількість живих, травмованих і невдоволених існуванням істот у Галактиці достатня, щоб не перейматися втратою трьох.

— Ви — не статистично значущі, — спокійно пояснив Садівник. — Ви — композиційно ідеальні для цього Саду.

— Ви, капітане, даєте нам глибину провини.

— Ви, Юля, — гостроту інтелектуальної саморефлексії.

— Ви, Андрію, — абсурдну любов до недосконалості.

Це як знайти набір із трьох інструментів, що саме разом дають ідеальну мелодію. Їх роз’єднувати… нераціонально.

— Тобто ви нас тримаєте не через гуманізм, а через естетику? — перепитала Юля. — Це приємно. Завжди мріяла стати частиною чийогось ідеального симулятору.

— Назвіть це так, якщо вам так легше, — дозволив Садівник.

Другий раунд був менш ввічливим.

— Слухай, — Андрій зробив крок уперед. — А якщо ми підемо самі? Без дозволу. Просто розвернемося й вийдемо з цього… дизайнерського аду?

— Ви не зможете, — просто відповів Садівник. — Вихід з Саду — це не двері. Це зміна статусу. А ви вже перебуваєте в категорії «потенційних експонатів». Я не можу вас відпустити, не порушивши внутрішньої логіки системи.

— Класика, — прошепотів Андрій. — «Спершу ми вас вносимо в базу, а потім уже розмовляємо».

Макс відчув, як всередині знову стискається щось дуже знайоме — те саме відчуття, яке колись було під час наради в Галактичній Адміністрації, коли йому повідомили, що «за результатами перевірки» він офіційно винен у втраті трьох тисяч тонн штучного перегною. Тоді теж «логіка системи» не дозволяла визнати, що сталася помилка.

— А якщо система помиляється? — спитав він.