РОЗДІЛ VI. ПАСТКА ПЕРФЕКЦІОНІЗМУ

Наступні кілька годин (якщо час взагалі мав тут значення) екіпаж розпався на атоми власних бажань. Сад чемно розвів їх у різні боки, як досвідчений офіціант, що одразу бачить: цьому — каву без цукру, цьому — десерт, а цьому — щось міцніше.

Андрій: риболовля без опору

Андрій знайшов своє озеро. Але це було не просто озеро. Це був «Концентрат Рибальського Щастя». Вода була такою прозорою, що здавалося, ніби риба плаває просто в повітрі, а озеро — лише вдалий графічний інтерфейс. Біля берега стояв стілець, який ідеально підлаштовувався під форму Андрійкової спини, вудка, що сама лежала в руці потрібним хватом, і термос, з якого долинав аромат кави правильного ступеня бадьорості. Риба там не просто клювала — вона шикувалася в чергу, щоб бути спійманою, і кожна наступна була більшою за попередню. Як тільки поплавець торкався поверхні, вода робила вічливий «булть», і наступний екземпляр із сяючими лусками уже чемно підпливав до гачка.

Спочатку Андрій був у захваті. Кожен ривок вудки закінчувався ідеально контрольованим викидом риби на берег. Нічого не рвалося, нічого не заплутувалося, гачок потрапляв рівно туди, де за підручником «процес вилову» завдає мінімум стресу об’єкту.

— Оце так, — захоплено сказав він. — Такою риболовля мала бути завжди. Без багнюки, без комарів, без сусіда, який кричить, що в нього «знову зійшла, бо гачки не ті».

Минуло хвилин двадцять. Берег уже був устелений блискучими тілами, які не намагалися втекти назад у воду. Вони просто лежали й дивилися на Андрія величезними очима. Через годину він помітив дивну річ: риба не чинила опору.

​Вона просто слухняно випливала на берег і дивилася на нього сумними очима.

​— Це не риболовля, — буркнув Андрій. — Це якась видача гуманітарної допомоги. — Де боротьба? Де азарт? Де, врешті-решт, заплутана жилка, яку треба матюкати три години?

Він спеціально зробив різкий, невправний ривок, яким будь-який інструктор із риболовлі лише скорботно хитнув би головою. Риба все одно опинилася на березі з м’яким шльопком, без жодної спроби зіскочити.

— Добре, — Андрій прищурився. — А якщо я взагалі кину вудку?

Він жбурнув вудку вбік. Та м’яко впала на траву, і… поплавець сам підстрибнув, перелетів у воду, а до берега вже повз черговий «улов», чемно пропонуючи себе всесвіту.

— О, ні, друже, — Андрій зітхнув. — Ти помилився адресою. Я приїхав не в «Супермаркет готової риби», а туди, де іноді можна програти.

Він глянув на власні руки. Зазвичай після нормальної риболовлі вони були подряпані, пахли болотом, наживкою й чимось таким, що потім важко відмити. Тут вони були чисті, як у рекламному ролику.

І тут його накрило. «Якщо тут немає грязюки, немає й історії», — подумав Андрій. Будь-який старий рибалка може годинами розповідати не про те, як «усе клювало», а про те, як одна-єдина рибина вирвалася в останню мить. «Концентрат Щастя» виявився концентратом… стерильності.

— Слухай, — сказав він озеру. — Дай мені хоч одну мерзоту, що зірве гачок і покаже мені плавник. Хоч одну поразку, ага?

Озеро відповіло дзеркальною гладінню. У ній Андрій побачив своє відображення — надто задоволене, надто правильне, ніби вже вписане у вітрину.

Він повільно підвівся зі стільця.

— Знаєш, у чому кайф ґрунту? — сказав він самому собі вголос, збираючи речі. — У тому, що він ніколи не ідеальний. У ньому завжди знайдеться камінчик, корінець або дохлий черв’як, через якого все піде не так. А потім ти це виправляєш і… живеш. А не… архівуєш.

Озеро лишалося бездоганним, як зразок у підручнику. Андрій розвернувся й пішов геть, залишивши позаду рибу, яка так і не зрозуміла, чому вперше в історії її не забрали з собою.

Юля: бібліотека, що не помиляється

Юля опинилася в бібліотеці, де книги писалися самі, поки вона їх читала.

Зала розширювалася в усі боки, коли вона повертала голову: полиці підлаштовувалися під її погляд, як підлабузницькі студенти під настрій завкафедри.

Кожна сторінка була ідеальним відображенням її думок. Варто було їй сформулювати питання — текст уже народжувався: точний, витончений, у потрібному тоні. Її власні аргументи, але краще структуровані. Її сумніви, але красиво сформульовані у вигляді «наукових гіпотез». Спочатку це було п’янке відчуття: Всесвіт, який нарешті «зрозумів її правильно». Ніяких перекручень, ніяких дурних рецензентів, ніяких «не в нашому журналі, спробуйте щось простіше».

Вона брала книгу — обкладинка змінювалася, підлаштовуючись під настрій: то строгий академічний том, то тонка есеїстика, то майже щоденник.

Відкривала — й читала себе: усі свої невисловлені зауваження до колег, мрії про ідеальні дослідницькі проєкти, саркастичні коментарі до статей, які вона колись тихо читала вголос порожній кава-машині. Але в цьому і була проблема. Там не було нічого нового. Це був гігантський інтелектуальний нарцисизм. Вона читала саму себе, загорнуту в гарні обкладинки.

​— Це як розмовляти з ехом, — зрозуміла вона. — Весело перші п’ять хвилин, а потім хочеться, щоб ехо хоча б раз помилилося.

​          Вона спробувала піти проти алгоритму.

— Добре, — сказала, згортаючи черговий том, де її ж голос елегантно розносив у пил концепцію «позитивного мислення в умовах космічної депресії». — Давай щось, чого я не знаю. Щось, із чим я не згодна наперед.