Андрій і рай для нарцисів

Павільйон індивідуалістів зустрів Андрія дзеркалом. Великим, від підлоги до стелі, в якому він побачив себе… таким, як завжди, тільки трохи кращим. На його футболці напис «Найкращий пілот Галактики 2088» світився, ніби це було офіційне звання, затверджене на рівні всіх відомих парламентів.

— Ну, привіт, — посміхнувся Андрій своєму відображенню. — Нарешті хоч одне чесне дзеркало.

За дзеркалом був зал, який неможливо було роздивитися повністю: він нескінченно повторювався в перспективі, заповнений… героями. Одиночними фігурами в героїчних позах, у сяйві, з лаврами, орденами, медалями. Усіх їх об’єднувало одне: вони були самі. Без групових фото, без фону.

— «Павільйон Особистого Тріумфу, — прочитав Андрій табличку. — Цивілізація Соліпсів. 

Їхній пік щастя досягався в момент максимальної самоствердженості, коли світ визнавав їхню унікальність і неповторність. Потім, щоправда, світ закінчився, бо ніхто не захотів стояти позаду в чужому кадрі».

Андрій пройшов уперед. Кожен крок давав легке відчуття піднесення: ніби підошви ступали не по підлозі, а по аплодисментах. На кілька секунд він дозволив собі уявити павільйон, цілком присвячений йому: «Андрій ідеальний ґрунт: історія однієї манії». Сад миттєво відреагував. Збоку, ніби з ніш, почали проступати сцени: Андрій на обкладинці наукових журналів. Андрій, якому аплодують на конгресі ґрунтознавців. Андрій, який урочисто відкриває першу в історії плантацію на «абсолютно збалансованому субстраті».

— Ого, — сказав він. — Оце сервіс.

Аплодисменти, що лунали з невидимих колонок, були теплими й щирими. 

Занадто щирими. За кілька хвилин Андрій відчув, як у цьому тріумфі з’являється порожнеча. Ніхто не робив помилок у його експериментах. Жодне насіння не гнило, жоден паросток не всихав. Не було нічого, що можна було б виправляти, рятувати, сварити.

— Ей, а де мій найкращий друг «чорт забирай, усе знову не так»? — обурився Андрій. — Де мій улюблений ворог «невдала спроба»?

Павільйон не розумів. Він щиро намагався задовольнити його: додав більше медалей, більше усмішок, більше сцен, де Андрій — правий. Андрій раптом виразно відчув, як його логіка чіпляється за одну просту річ: якщо ти завжди правий — ти ніколи насправді не жив. Просто дуже довго стояв на власному пам’ятнику.

— Слухай, — звернувся він до порожнечі. — Постав хоч одну сцену, де я облажався, а?

У відповідь зал мовчав. Ця модель щастя не знала таких змінних.

— Тоді вибач, — сказав Андрій. — Я не ваш клієнт.

Він розвернувся й пішов назад, відчуваючи, як під ногами затихає гул аплодисментів, змінюючись більш звичним — скрипом власних колін.