Юля і черга, що ніколи не закінчується

Павільйон соціальних видів зустрів Юлю не феєрверком, а… чергою. 

Ідеальною, химерно впорядкованою чергою, яка закручувалася спіраллю всередину світлої зали. Черга складалася з істот найрізноманітнішої форми: хтось був схожий на багаторуких медуз, хтось — на купу дрібних кульок, що трималися купи виключно завдяки рішучості. Усі вони терпляче чекали, дивилися вперед і виглядали… щасливими.

— Чудово, — прошепотіла Юля. — Рай бюрократа.

Над входом світилося голографічне пояснення:

> «Павільйон Колективної Черги. Цивілізація Грегарії. 

> Їхній пік щастя досягався в момент, коли індивід усвідомлював: він — частина ідеально функціонуючої черги, 

> у якій кожен знає своє місце, свою дистанцію і свою чергу слова».

— Це якась пародія, — не витримала Юля вголос.

— Навпаки, — пролунав біля вуха голос Садівника, хоча його самого поруч не було. — Це одна з найбільш стабільних моделей щастя. Мінімум конфліктів, максимум передбачуваності. Вони вимерли не від війни. Їм одного дня… просто закінчилися послуги, за якими можна було стояти.

Юля ступила ближче.   Коли вона зайняла умовне місце «в черзі», у мозку раптово клацнуло щось дивне: усі навколо обернулися до неї не фізично, а відчуттям. На мить вона відчула спокій. Тут ніхто не штовхається, не обганяє, не кричить «мені тільки спитати».

— Цей ефект тимчасовий, — попередив голос. — Система підлаштовує вас під їхню модель. Якщо залишитесь надто довго, ваша власна ідентичність підлаштується.

Юля уявила себе, що стоїть у цій черзі вічно. Що вся її енергія, бажання сперечатися з космосом, потреба відкривати нове, зводяться до ідеального дотримання дистанції до «того спереду». На мить її охопив панічний жах — рідкісний гість у цьому павільйоні.   Вона вийшла з кола так різко, що кілька істот здивовано повернули до неї свої неіснуючі голови.

— Вибачте, — пробурмотіла Юля. — Це… не моя черга.

Вона прочитала інші таблички на стінах: «Павільйон Одностайного Голосування», де найвищим щастям вважався момент, коли вся популяція одночасно натискала одну й ту саму кнопку. «Зал Повного Порозуміння», де конфлікт зник разом зі здатністю не погоджуватися.

— Соціальний рай як асептична палата, — підсумувала Юля. — Без мікробів, але й без імунітету.

У голові промайнула думка: «А як виглядав би павільйон Галактичної Адміністрації?». Вона чітко уявила нескінченну залу з формами у трьох примірниках, де найвищим щастям було б правильно поставлений підпис. Вона здригнулася.

— Досить, — сказала сама собі. — Мені потрібна реальність, у якій хоч хтось іноді кричить.

І повернулася до місця зустрічі.