РОЗДІЛ ІV. БІОЛОГІЧНИЙ АБСУРД

Всередині сфери панував клімат, який на Землі вважався б «золотим стандартом» для відпустки, якби людство ще пам’ятало, що таке відпустка без перевірки робочої пошти.​
Повітря було насичене озоном і запахом свіжоскошеної трави — запах, який для екіпажу металевої бляшанки був солодшим за найдорожчі парфуми.​

— Я протестую, — сказав Андрій, глибоко вдихаючи. — Це протизаконно. Так не має пахнути нічого, що не входить у пакет «тур all inclusive».

— Перевірка складу атмосфери, — промовила Юля, ковтаючи повітря так, ніби боялася, що наступний вдих поверне її в задушливий коридор «Вирій». — Кисень, азот, сліди водяної пари, трохи озону, ніяких токсинів. Принаймні тих, про які ми знаємо.

— Токсинів ми привезли з собою, — спокійно зауважив Макс. — Психологічних.

— Тут гравітація — рівно один G, — Юля з подивом дивилася на свій прилад. — Але джерела маси немає. Це поле… воно психосоматичне. Сфера підлаштовується під наше очікування «норми».​

— Чудово, — фиркнув Андрій. — Тобто якщо я почну очікувати безкоштовного бару, він теж підлаштується?

— Не рекомендую, — вставив Айлон, який тепер звучав із маленького переносного модуля в руці Юлії. — Сфера читає ваші шаблони. Якщо у вашій голові «бар» асоціюється з триденним похміллям і втратою документів, результат може не сподобатися.

Вони йшли по стежці, яка виглядала занадто зручною, щоб бути випадковою.​
Ґрунт під ногами пружинив саме настільки, щоб коліна не скаржилися, але й не надто — аби не скидатися на дитячий батут.
Навколо них цвіли рослини, назви яких не знав жоден ботанік.​
Квіти з пелюстками, що нагадували рідке срібло, та дерева, чиї плоди світилися м’яким фіолетовим світлом.​

— Біологічний абсурд, — прошепотіла Юля. — Фотосинтез без видимого джерела світла, дерева без кілець, квіти без пилку…

— Це як лабораторна робота першокурсника-деміурга, — оцінив Андрій. — Сам придумав, сам намалював, сам поставив оцінку.

Андрій не втримався й нахилився до найближчої рослини — щось між колоском і антенами зв’язку.
Він провів пальцем по її поверхні: стебло ледь тремтіло, як віддалена радіохвиля.

— Не чіпай, — попередила Юля. — Ти ж не знаєш, чи це не чиясь заархівована алергія.

— Якщо це алергія, то принаймні пахне приємно, — відповів Андрій і, всупереч здоровому глузду, все-таки торкнувся.

Рослина миттєво відреагувала: її верхівка розкрилася, явивши крихітну голограму — на мить перед Андрієм виник образ: невелика річка, над якою двоє дітей запускають паперового змія.
Потім голограма схлопнулася, колосок повернувся до попереднього стану.

— Ого, — встиг сказати Андрій. — Це не флора. Це флешка.

— Я попереджала, — зітхнула Юля. — Кожна квітка тут може виявитися чиєюсь дитячою травмою.

— Тоді прошу не наступати на траву, — додав Айлон. — Ви ризикуєте розмазати по підошві чиюсь першу закоханість.

Стежка повертала плавними дугами, демонстративно уникаючи вибоїн, каменів і будь-яких натяків на природний хаос.
Чим далі вони йшли, тим більше всередині Макса росло дивне відчуття: не стільки «я тут уперше», скільки «я тут уже був, але забув, коли».

— Дивіться, — Андрій вказав на білий будинок. — Це ж типовий зразок архітектури епохи «Пізнього Відчаю». Такі будували в середині двадцять першого століття. Чому воно тут?​

Будинок стояв на невеликому пагорбі, як картинка з рекламного буклета: двосхилий дах, акуратні вікна, ганок із перилами, фарба ніде не облуплена, трава підстрижена так, ніби її стригли за графіком.
І все це — у центрі інопланетної Сфери, що порушує закони термодинаміки.

— Тому що воно є в чиїйсь пам’яті, — відповів Макс.​
Його голос тремтів. Він упізнав фіранки на вікнах. Такі самі він купував разом із дружиною дванадцять років тому.​

На мить усе інше — Сфера, Мнемоніки, місія, Статут — відступило.
Залишилися лише ці фіранки, біля яких колись стояла Сара, загорнувшись у них, як у плащ супергероя, і кричала: «Тату, я невидима!».

— Класика, — тихо промовив Андрій, не без поваги. — Найбільш інвазивний вид інопланетного ландшафтного дизайну: «твоє дитинство, що повернулося помститися».

На ґанку їх чекав Садівник.​
Він виглядав як ідеальна середньостатистична людина: не надто старий, не надто молодий, з обличчям, яке забуваєш через три секунди після того, як відвернешся.​
Його одяг був настільки нейтральним, що, здавалось, їхав із манекена: щось, що виробники називають «повсякденним стилем», а психологи — «максимально низьким рівнем тривоги».

— Ви дуже вчасно, — сказав Садівник.​
Його голос був м’яким, але в ньому вчувалася дивна багатошаровість, ніби одночасно говорило кілька людей різного віку.
— Свідомість — це такий дефіцитний ресурс у цьому секторі. Ви принесли стільки цікавих спогадів. Особливо ви, капітане. Ваша провина пахне, як добре витримане вино.​

— Чудово, — пробурмотів Андрій. — А я боявся, що ми тут будемо просто ще одним рядком у каталозі. Виявляється, у нас є… букет.

— Ми тут не для дегустації нашої психіки, — відрізав Макс. — Що це за місце?​

Садівник зробив жест рукою, і перед ними матеріалізувався стіл із чаєм.​
Це був ідеальний «чайний стіл» у платонівському сенсі: чотири чашки, чайник, тарілка з печивом, яке виглядало саме так, як має виглядати печиво в колективній ностальгії людства — трохи підгоріле по краях, але з ідеальною тріщиною по центру.

— Це Ковчег Непотрібного, — сказав Садівник.​
— Мнемоніки зрозуміли, що Всесвіт — це величезна машина для перетворення сенсу на ентропію. Вони вирішили створити оазиси, де сенс зберігається у вигляді живої матерії. Кожна квітка тут — це чийсь перший поцілунок. Кожне дерево — це радість від завершеної праці.​
— А цей будинок… це ваш дім, Максу. Хіба ви не хочете увійти?​

Макс відчув, як щось стислося всередині грудей, як несправний гіроскоп, що раптом згадав, де у нього «вектор вгору».
Він глянув на двері: там, де колись залишилися б подряпини від велосипеда, що Сара так і не отримала, тепер не було жодної вм’ятини.
Минуле, відполіроване до блиску.