РОЗДІЛ І. ВИРІЯНЄ ПИЛУ ТА ВІДЧАЮ

Космічний простір, якщо вірити підручникам академіка Пшик-Головацького, складається переважно з вакууму, в якому зрідка трапляються зорі, планети та безглузді помилки навігації.​
Судно «Вирій» належало саме до останньої категорії. Воно було побудоване в епоху «Великого Ощадництва», коли конструктори вважали, що комфорт екіпажу лише відволікає від споглядання величі безмежжя.
Тому місток судна нагадував щось середнє між кабінетом стоматолога-мінімаліста та нутрощами механічного калькулятора.

Капітан Макс, людина з обличчям, що нагадувало топографічну карту вимерлої пустелі, сидів у кріслі, яке скрипіло не просто відповідно до параграфа 14-Б «Статуту міжзоряних перельотів», а так, ніби кожен його рух фіксувався окремим актом приймання-передачі зносу майна.​
За роки служби він навчився визначати стан корабля за тембром цього скрипу краще, ніж за показниками сенсорів.

Коли «Вирій» входив у зону плазмових збурень, крісло видавало довгі, тягучі звуки, схожі на стогін перевтомленого бухгалтера.
Коли паливні насоси починали капризувати, скрип ставав уривчастим, немов хтось відривав від життя шматки універсальних заявок на ремонт.
Сьогодні крісло видавало мляве, рівномірне поскрипування — офіційно затверджений звук космічної нудьги.

Панель зв’язку перед ним блимала трьома непрочитаними службовими повідомленнями від Галактичної Адміністрації.
Перше містило оновлення до пункту 731-Б, у якому слово «аномалія» замінили на «нестандартна ситуація».
Друге вимагало підтвердити отримання першого.
Третє ввічливо пропонувало оцінити «якість сервісу Адміністрації» за п’ятибальною шкалою.

Макс зітхнув і видалив усі три.
Досвід підказував: якість сервісу не покращувалася, навіть якщо ставити найнижчий бал з докладним коментарем на чотирьох сторінках.
А Всесвіт не ставав менш абсурдним від того, що в ньому ставало на одну анкету більше.

Поруч із ним дрімав Андрій, пілот, чия кваліфікація дозволяла йому посадити консервну бляшанку на вушко голки під час магнітної бурі, але чия лінь змушувала його використовувати цей талан лише для того, щоб непомітно красти спирт із медичного відсіку.​
Його футболка з гордим написом «Найкращий пілот Галактики 2088» вицвіла до стану, коли цифри можна було тлумачити як будь-який рік, починаючи з кам’яної доби.
Футболка мала дірку на плечі, ще одну — на репутації й цілу низку, менш видимих, — у податковій звітності.

— Андрій, — сказав Макс, не відриваючи погляду від панелі. — Якщо нам коли-небудь трапиться справжня аномалія, ти ж прокинешся?

— Залежить від глибини аномалії і міцності спирту, — пробурмотів той, не відкриваючи очей. — Якщо аномалія торкнеться запасів медблоку — прокинуся миттєво.

Андрій був одержимий ідеєю «ідеального ґрунту».​
У його уявленні десь у Всесвіті існує планета, де кожен сантиметр поверхні — це суцільний чорнозем, готовий прийняти будь-яке насіння, окрім, можливо, насіння бюрократії.
На «Вирій» він намагався відтворити цей ідеал у всьому, що під руку траплялося: в контейнерах із какао, у відсіку для сміття та навіть у резервуарі з технічною піною (за що отримав тридцять дві службові, дві усні та одну дуже емоційну догану від інженерки, яка потім тиждень відмивала фільтри).

— Колись, — бурмотів Андрій уві сні, — ми знайдемо планету, де pH ґрунту — мрія агронома, а не те, що ви мені тут підсовуєте...

Юля, наймолодша з них, була продуктом гіпер-інтелектуального виховання.​
Її дипломна робота «Про психологічні аспекти депресії у моху на супутниках Юпітера» вважалася революційною, але рецензенти делікатно натякали, що це «занадто людяний погляд на мох».
Тут, на «Вирій», вона переважно займалася тим, що намагалася переконати бортовий комп’ютер Айлон, що вона — особистість, а не просто біомаса, яка споживає протеїнові батончики.​

Перед нею висіло з десяток голографічних екранів з графіками, що були настільки рівними, що, здавалося, їх малювали не прилади, а нудьга особисто.
Юля час від часу навмисно додавала на один із графіків випадковий шум — так, на смак, — аби перевірити, чи Айлон це помітить.

— Айлон, — звернулася вона, — як ти ставишся до концепції вільної волі?

— Як до помилки в прошивці, — миттєво відповів комп’ютер. — Але мушу визнати, що це досить популярна помилка серед людей.

— А як щодо моєї вільної волі прямо зараз змусити тебе рахувати квадратичні рівняння у дванадцятій системі числення?

— Це була б зловживання владою, — сухо відповів Айлон. — І водночас єдина розвага за останні сімнадцять годин.

Він говорив голосом, у якому завжди чулося приховане задоволення від власної логіки.
Його створювали як «дружнього ассистента екіпажу», але на етапі тестування виявилося, що справжню емпатію йому не завантажили, зате натомість — дуже розвинене почуття сарказму.
Галактична Адміністрація вирішила, що «з сарказмом екіпажу буде веселіше», і залишила все, як є.

— Айлон, — промовив Макс, не розплющуючи очей. — Скажи мені щось приємне. Наприклад, що ми зараз вріжемося в чорну діру і цей звіт про витрати палива перестане мати значення.​

— На жаль, капітане, — відповів Айлон, — ймовірність зіткнення з чорною дірою в цьому секторі становить один до чотирьох трильйонів.​
— Проте я можу повідомити вам, що лівий фільтр рециркуляції повітря знову почав видавати звук, що нагадує передсмертні хрипи старого пилососа. Це теж свого роду розвага.​

Фільтр справді хрипів.
Цей звук був фоновою музикою їхнього рейсу: суміш старечого кашлю, невдалого джазу та віддаленого матюку механіка, якому колись обіцяли кар’єрне зростання, а дали лише відрядження на край Галактики.

— Додай до списку робіт на найближчий техогляд, — втомлено сказав Макс.

— Уже двадцять шостий раз, капітане, — чемно відповів Айлон. — Чи бажаєте, щоб я роздрукував це великими літерами й повісив над вашим ліжком?

Макс подумав про своє ліжко: вузьку нішу зі старим матрацом, на якому гравітація, здавалося, перевищувала нормативну в півтора раза.
Колись він мріяв, що космос — це про відкриття нових світів.
Тепер космос був про відкриття нових форм втоми.