Розділ 4. Лігво колекціонера та магія омели

Лігво Колекціонера виявилося величезним пентхаусом у стилі ар-деко, що височів над містом, наче вежа з чорного каменю. Всередині замість звичайних стін були вітрини з антикваріатом, але ці речі не виглядали як музейні експонати. Вони здавалися в’язнями. Тут пахло дорогою шкірою, міцним тютюном та «застиглим часом».

Господар стояв біля вікна, спостерігаючи за застиглим містом.  Чоловік із крижаним поглядом і бездоганно світлим, майже попелястим волоссям, яке здавалося вилитим із платини. Він не обернувся на звук кроків. У його поставі відчувалася впевненість людини, яка не просто володіє речами, а володіє самим часом.

— Час — це найдорожчий метал, капітане, — процідив він, стискаючи в руці тростину, на верхівці якої виблискував третій, найбільший уламок зірки. — І я не збираюся віддавати його натовпу, який витрачає життя на дешеве шампанське.

Коли Марк спробував вихопити тростину, Колекціонер лише клацнув пальцями. Весь святковий декор у кімнаті ожив. Гірлянди перетворилися на змій, що намагалися зв'язати Марку руки, а важкі порцелянові фігурки лускунчиків почали марширувати в їхній бік, клацаючи зубами.

— Біжимо! — крикнула Яна, хапаючи Марка за рукав.

Вони вискочили на терасу, яка вела до сусідньої будівлі. Тераса була прикрашена сотнями вогників і живими ялинками в діжках. Вони забігли у вузький скляний перехід-галерею між вежами, але раптом Марк налетів на щось невидиме.

— Гей! Це що, зачинено? — він штовхнув повітря, але долоні вперлися в пружну, теплу перешкоду. — Яна, стіна! Це якийсь лазерний захист? Система безпеки?

Яна повільно підняла голову. Прямо над ними, підвішена до скляної стелі, висіла густа гілка омели, перев’язана шовковою червоною стрічкою. Вона не просто висіла — вона пульсувала м’яким рожевим світлом, а навколо неї в повітрі самі собою з’являлися золоті іскри.

— Це не лазери, Марку, — зітхнула вона, і її щоки порозовіли більше, ніж зазвичай. — Це Петля Омели. Найдавніший магічний замок.

— Омела? — Марк знову штовхнув невидиму стіну. — Ти хочеш сказати, що нас заблокував кущ? Я зараз протараню його плечем...

— Не вийде, — зупинила його Яна. — Це «митний контроль» почуттів. Омела закриває прохід, коли бачить двох людей, які... ну, які занадто вперто вдають, що між ними нічого не відбувається. Вона не випустить нас, поки ми не виконаємо умову.

Марк завмер. Він подивився на Яну, потім на гілку, потім на Колекціонера, який уже виходив на терасу зі своєю армією лускунчиків.

— Умову? Ти маєш на увазі...

— Так, Марку. Щирий прояв симпатії. Інакше ми застрягнемо тут до наступного Різдва.

Яна почервоніла так, що це було видно навіть у сутінках.

— Ти хочеш сказати, що магія... вимагає від мене порушення особистого простору при виконанні службових обов'язків? Це ж... це не за протоколом! Я навіть не знаю, як це правильно оформити в рапорті!

— Відкинь протокол, Марку! — впевнено вигукнула Яна, сама не очікуючи від себе такого. — Або ти мене зараз поцілуєш, або нас перетворять на частину приватної колекції!

Марк подивився на неї — скуйовджену, з блискітками у волоссі, з окулярами, що трохи з'їхали набік. Вона була найбільш нелогічною, дивною і неможливою жінкою, яку він зустрічав. І раптом він зрозумів, що його «захисний купол» раціональності остаточно тріснув.

Він зробив крок вперед, скорочуючи дистанцію. Його руки, які звикли тримати зброю та наручники, обережно торкнулися її обличчя.

— Пишіть у пояснювальній записці: «Форс-мажорні обставини», — прошепотів він.

Поцілунок був на смак як мандарини, гаряче какао і зовсім трохи — як сніг. У ту ж мить, коли їхні губи зустрілися, невидима стіна здригнулася і розсипалася мільярдом золотих сніжинок. Весь перехід засяяв так яскраво, що Колекціонер злякано заплющив очі, а його лускунчики просто попадали, перетворившись на звичайні дерев'яні іграшки.

Коли Марк відсторонився, він виглядав приголомшеним. Світ навколо нього змінився: тепер він бачив не просто темну ніч, а сяйво енергії, що пронизувало місто.

— Ого... — видав він, поправляючи шарф. — Здається, нам треба частіше перевіряти такі пастки на справність.

Яна усміхнулася, витягла мішечок з сумки і підняла руки вгору. Уламки самі вилетіли назустріч тому, що був у тростині Колекціонера. Зірка зібралася прямо в повітрі, спалахнувши сліпучим білим світлом і попрямувала у бік площі. 

— Поглянь, — прошепотіла вона.

Годинник на Ратуші, який було видно з пентхауса, нарешті зробив важкий, соковитий удар: БОМ!

Візуалізація:

Колекціонер